Володимир Рутківський - Джури козака Швайки

"Негайно мчіть до Вербової балки. Повертаються татари".

— Отепер матимеш роботу, — звернувся дід Кібчик до Вирвизуба. — Знаєш, де та балка знаходиться?

— Та якось знайдемо, — вдоволено посміхнувся Вирвизуб. У нього все було готове до походу. Козаки були поділені на десятки та сотні. Кожен з них знав своє місце. Лишилося тільки дочекатися сигналу від Швайки.

І він прийшов.

Дві ночі добиралися козаки до Вербової балки.

Не йшли, а здебільшого бігли, вчепившись у стремено товаришевого коня. Втомившись, мінялися місцями і знову бігли у глупу ніч. Лише Грицик із Саньком їхали увесь час на одному конику.

Нарешті попереду забовваніли дерева Вербової балки. В ту ж мить з-під них вигулькнула постать самотнього вершника. То був Швайка.

— Ну, нарешті, — полегшено зітхнув він. — Боявся, що не встигнете. Одне крило вже пройшло.

— От лихо, — занепокоївся Вирвизуб.

— Це на краще, — заспокоїв його дід Кібчик. — П’ять тисяч усе ж не десять.

— Гай, діду, вам би тільки на пальцях рахувати, — відмахнувся Вирвизуб.

Швайка наказав козакам зачаїтися у балці, а сам разом з козацькою старшиною подався по сліду першого крила. Дізнатися, де воно пройшло, було неважко. Трава була геть витолочена. Майже на кожному кроці виднілися плями крові. За якийсь час їм трапився труп дорослої людини без голови. Голова валялася неподалік. На ній сидів ситий ворон. Угледівши людей, ворон невдоволено каркнув і обважніло відлетів убік.

Василь Байлемів придивився до голови і раптом скрикнув:

— Та це ж Микита Зарічний з Михайлівки! — І, звернувшись до Вирвизуба, пояснив: — Позаминулого літа козакував у плавнях. І цього теж збирався, та захворів… Бач, де воно судилося зустрітися.

— Нічого, прийде час — і їхні голови покотяться, — скреготнув зубами Вирвизуб.

Швайка перший вибіг на високий, порослий лісом пагорб. Звідсіля добре було видно величеньку улоговину. З одного боку вона переходила в болото, заросле очеретами та шелюгою, з трьох інших до неї підступали такі ж пагорби, як і той, на якому стояв Швайка. За ними виднівся безмежний і рівний, як стіл, степ.

— Отут вони повинні зупинитися на зворотньому шляху, — показуючи на улоговину, сказав Швайка.

— Звідкіля це тобі відомо? — засумнівався Остап, котрий звик у своєму запорозькому степу не довіряти нікому.

— Бо Саїд-мурза завжди тут зупиняється, — відказав Швайка. — Тут він ділить здобич і розпускає татарів по їхніх стійбищах.

— А коли цього разу не зупиниться?

Швайка розвів руками.

— Тоді зітнеш мені голову, — відказав.

— Побережи її до кращих часів, — втрутився дід Кібчик.

Затим обернувся до Вирвизуба з Остапом і сказав:

— Будемо робити, як Швайка каже. Йому видніше.

НАПАД

Татари поверталися без особливого поспіху. Хоч і встигли Швайкові хлопці попередити присульські села про напад — усе ж ординцям вдалося захопити чималий ясир. Прив’язані один до одного, підтюпцем бігло сотні зо три полонених, вози аж тріщали під награбованим майном. За возами здіймали куряву стада корів та овець.

Татарське військо пройшло за якихось тисячу кроків од Вербової балки. Обіч неї широким віялом мчали сторожові роз’їзди. Кілька з них проїхали краєм балки, але нікому так і не спало на думку поглянути, що ж робиться довкола неї. Ще б пак — вони були вже в своєму степу, де їх стільки років ніхто не тривожив!

Протупотіла, проскрипіла немазаними колесами орда. Просвистіла канчуками, спливла стогоном полонених і щезла за пагорбами. Проте гамір не вщухав. Схоже, Швайка мав рацію: Саїд-мурза зі своїм загоном зупинився на відпочинок.

— Не зараз, хлопці, не зараз, — стримував Вирвизуб найнетерплячіших. — От відпустять коней та ляжуть спати — отоді саме час…

— Твоя правда, — погодився дід Кібчик. Він хоча й жалівся перед походом, що важкувато йому вже ставати до бою, проте міцно ще тримав у руці свою шаблю, таку старезну, як, мабуть, і він сам.

Грицика з Саньком не було серед кінних. Дід Кібчик потурив їх з коня і сам всівся на нього. Поруч з дідом завмер Демко Манюня. Хоча й стояв піший, усе ж головою майже рівнявся з дідом. Обіпершись підборіддям на свою ковану довбню, він мовчки спостерігав за татарськими роз’їздами у просвіті між дерев.

Тим часом Вирвизуб скликав десятників та сотників і почав роздавати накази.

— Ти зі своїми хлопцями рушиш до табунів, — наказав він Василеві Байлему. — Знімеш сторожу і попаски, щоб не помітили, переженеш сотні зо три коней сюди. Інших жени у бік плавнів. Зумієш?

— Постараюся, — відказав Василь. — 3 десяток хлопців зачаяться під кінськими животами і наблизяться до сторожі. А там головне — щоб ніхто з татарів не писнув…

— Писне — голову здійму,