Лариса Володимирівна Денисенко - Відлуння: від загиблого діда до померлого

погодилася вигуляти свого наповненого життям живота біля суду. Я досі не звикла цілуватися з нею під час зустрічей, це виглядало як глум, але я заходила зі спини, як маніяк, і тоді швидко цьомала її в щічку.

«Привіт!» – «Привіт! Звільнилася – слава Богу. В тебе таке червоне обличчя, наче ти активно займалася самозадоволенням». – «Ханне, тільки не про самозадоволення, добре?» – «Я ще маю подумати, чи це добре. Хто твій клієнт? Бідна сербська дівчинка?» – «Майже. Невгамовна хорватка. Евка Павеліч. Насправді, це жахлива історія, і я розумію, що тільки завдяки своїй вдачі Евка тримається. Вона працювала нянею трирічної дитини, її зґвалтував п’ятнадцятирічний покидьок, але вся його родина і він сам кажуть, що він до неї не наближався, це вона примушувала його мастурбувати у ванній кімнаті, а потім ввела собі його сперму, щоб завагітніти, примусити визнати її виродка і записати його у німці, щоб швидше вирішити питання з власним громадянством». – «Не знала, що ти готова все це витримувати», – зауважила Ханне. Я нахилилася, щоб поправити черевик, щось муляло ногу. Хтось, хто йшов за нами, рвучко подався вбік. У мене захолов ніс. Стало страшно. Останнім часом я легко збуджувалася, наче організмом ходили нові, незвичні хвилі. «Ти чого?» – поцікавилася Ханне, вона чутлива до станів та змін настрою, збудження та хвиль.

«Знаєш, здалося, що за нами хтось стежить». – «Хто?» – активізувалася Ханне, яка полюбляла подібні історії або тому, що ніколи не потрапляла в них, або тому, що завжди про це мріяла. «Наташа сказала мені, що ця робота небезпечна. І за мною дійсно можуть стежити. Нацисти, торгаші з тих, хто робить гроші на мігрантах». – «У принципі, таке може бути. Але що вони хотітимуть від тебе у зв’язку з цією справою?» – «Можливо, гроші хочуть втулити, щоб я припинила захищати Евку, щоб з хлопця зняли всі обвинувачення, а її вислали з країни». Ханне сказала, що ніхто не зіпсує нам прогулянку, але я можу періодично, використовуючи її живіт як щит, озиратися.

Відносно спокійно ми дійшли до кав’ярні, де Ханне вблагала мене зупинитися, щоб з’їсти гамбургер та випити каву-лате. Допомагаючи офіціанту впоратися з замовленням (Ханне не обмежилася одним гамбургером та однією кавою), я помітила Адама Шольца. Він сидів за три столики від нас, зустрівся зі мною поглядом, але не привітався. Я вказала на нього Ханне, пригадала наші розмови в Україні та його вродливу наречену. «Він без обручки», – зауважила Ханне. «Певне, вона йому не підійшла». – «Обручка?» – «Разом із нареченою».

Ми пішли прогулюватися далі тільки тоді, коли Ханне вгамувала голод «дворота» (він ще не народився, але вже був цапом-відбувайлом, Ханне валила на нього постійні зміни свого настрою, агресивність, наполегливість, новонароджену здатність доводити до сказу працівників сфери послуг, те, що вона почала звертати увагу на жіночі сідниці, надмірну чутливість до спеки та задухи, ненажерливість, бажання читати книжки, де всіх вбивали і калічили, і багато чого іншого). «В мені зростає представник войовничої нації», – говорила вона. «Ти, звичайно, не маєш на увазі німців?» – уїдливо запитувала я. «Ти зациклилася на нашій історії. Ти щось чула про Селіма Першого?» – «Ні, і зараз нічого не хочу про нього чути». – «Дарма! Ґрунтовний був чолов’яга, спочатку потруїв усіх, хто міг забрати в нього трон, зачистив все та всіх, кого дістав, і тільки тоді почав стратегічно-вивірене царювання. До речі, після появи спадкоємця припинив навідувати гарем, щоб ніхто з виродків не вбив його сина». – «Стратег, дякую за лекці…» – «Марто?»

«Слухай, він іде за нами». – «Хто?» – «Адам. Він мене переслідує». – «Навіщо?» – «Не знаю. Але його поява не випадковість. Я не хочу озиратися, можеш подивитися, чи він продовжує за нами йти?» Ханне знизала плечима. «Не хвилюйся, він за нами йде, але не один, з ним дуже красива білявка. Настільки схожа на Шарон Стоун, наскільки це взагалі можливо. Навряд ми його цікавимо». – «Що?» Я нахилилася і визирнула з-за живота Ханне. Адам Шольц тримав за руку Дору Тотер-Габор. Я вилаялася. «Не смій!» – смикнула мене Ханне. «Не хочу, щоб він набирався цього лайна, ще наслухається! Ти ж фактично висловила йому це…» – тут Ханне пригальмувала, намагаючись збагнути, якою частиною до мене розвернувся її спадкоємець. «У вухо!» – констатувала нарешті вона. Увесь цей час я пришвидшувалася і тягла її за собою. Спробуйте відірватися від стеження, коли фактично у вас на руках вагітна подруга.

«Чого ти так завелася?» – запитала Ханне, коли ми завернули за ріг сувенірного магазину. «З ним не просто білявка, що схожа на Шарон Стоун. Це – Дора Тотер-Габор, моя співкурсниця, зараз вона працює в Міністерстві юстиції і веде справу мого діда». – «У твого діда є справа?» – «Звичайно, що є. Якщо вона зустрічається з Шольцом, це означає тільки одне, вони винайняли його, щоб за мною стежити. Тому він сидів поряд зі мною в літаку, потім почав говорити до мене».

Ханне насупилася. «Ти впевнена?» Я потерла скроні. «Слухай, я більш ніж впевнена. Зараз пригадується й інше. Я його бачила біля будівлі суду, ще подумала, що це може бути він, а потім відігнала ці думки, мовляв, що б йому тут робити? Тепер я згадую, що бачила його біля будинку Франца, він запитував, як знайти банкомат, він був на відкритті пам’ятника сестрам Манюк. А ще я помітила, що хтось сканує мою пошту, ще й надсилає віршовані знущання, цілком у його стилі. А я ще підозрювала когось з подружок Райнера…»

«Марто, припини цю параною. Це як історія з плямою крові, варто одного разу її побачити, як ти починаєш бачити її всюди, хоча вона була лише в одному місці і навряд чи навчилася бігати за тобою та підстерігати в різних місцях. Це життя, а не японська анімація, не накручуй себе. Пам’ятаєш, як у п’ятому класі ми побачили місце аварії, де був крейдовий обрис людини? Я припинила користуватися крейдою, бо вважала це пензлем смерті. І зараз я не люблю крейдяні малюнки. Уфффф, ти можеш йти повільніше?» – «Ні». – «Якщо вони за тобою стежать, вони все одно тебе не випустять. Зглянься наді мною, зглянутися на ближнього гуманніше, ніж карати ворогів, ясно?» – «Добре». Я уповільнила темп ходи.

«Чекай. Дивися. Він невимушено познайомився зі мною в аеропорту в Борисполі. Все це відбувалося дуже природно. Але ж він професіонал, їх навчають так робити, він сидів поряд, коли ми летіли туди, в нього було кілька нагод розпочати