Астрід Ліндгрен - Знаменитий детектив Блюмквіст

— Ні, Расмусе, виходьмо!

Расмус упирався і благально дивився на Ніке. Та цього разу Ніке і Єва-Лотта були тієї самої думки.

— Швидше, — мовив Ніке. — Краще буде, коли шеф не знатиме, що ви купалися.

Вони розляглися за густими кущами, і Єва-Лотта, взявши невдоволеного Расмуса за руку, потягла його за густі кущі де був їхній одяг. Вона блискавично одяглася, тоді стала навколішки біля Расмуса, щоб допомогти йому, бо його невправні пальчики ніяк не могли впоратися з ґудзиками.

— Ти думаєш, легко застібатися, — сказав він, — коли ґудзики ззаду, а сам я спереду.

— Я тобі позастібаю їх, — мовила Єва-Лотта, а тоді тихим голосом, що тремтів із хвилювання, квапливо спитала:

— Расмусе, ти ж бо хочеш стати Білою Трояндою?

— Певне, що хочу, — відповів Расмус. — І Калле сказав…

— То тепер ти маєш робити те, що я тобі скажу, — перебила його Єва-Лотта.

— А що я маю робити?

— Візьмеш мене за руку, і ми чимдуж побіжимо звідси.

— Добре, але це не сподобається Ніке, — стурбовано сказав Расмус.

— Нам тепер не до Ніке, — прошепотіла Єва-Лотта. — Ми підемо пошукати того куреня, що його спорудили Калле з Андерсом…

— Ви колись прийдете чи мені привести вас? — гукнув Ніке з помосту.

— Вітер ущух, і вітрила опали, — відповіла Єва-Лотта. — Ми прийдемо, коли прийдемо!

Потім вона взяла Расмуса за руку і прошепотіла:

— Біжімо, Расмусе, біжімо!

І Расмус, скільки було сили в його п'ятирічних ногах, побіг між ялинами. Він намагався не відставати від Єви-Лотти, щоб вона зрозуміла, якою він буде гарною Білою Трояндою. І, вже біжачи, хапаючи ротом повітря, мовив:

— А все-таки добре, що Ніке побачив, як я зробив п'ять помахів на воді.

14

Сонце почало сідати, і Расмус стомився. Йому не подобалася така пригода, що тривала довгі години.

— У цьому лісі надто багато дерев, — сказав він. — І чого ми ніяк не дійдемо до того куреня?

Єва-Лотта й сама хотіла б відповісти йому. Вона погоджувалася з Расмусом, що в цьому лісі надто багато дерев. І надто багато пагорбів, на які треба було спинатися, надто багато вітроломів та іншого ломаччя, що заважало йти, надто багато гілляк, хмизу й кущів, що дряпали й кололи ноги. І зовсім мало куренів. Власне, там був тільки один курінь, до якого вони так прагнули дістатись, але він наче в землю запався. Єва-Лотта відчувала, як до неї підкрадається зневіра. Вона уявляла, що знайти курінь буде дуже легко, але тепер почала сумніватися, що вони взагалі зможуть його коли-небудь знайти. А якби нарешті таки знайшли, то чи застануть там Андерса й Калле? Чи хлопці взагалі повернулися на острів після того, як урятували папери? Могло статися тисячі випадків, що перешкодили їм повернутися. І вийде, що вони залишилися на острові самі з Расмусом — і кіднапери. Єва-Лотта жалібно застогнала, коли уявила собі це.

— Любий, любий Андерсе, любий, дорогий Калле, будьте в курені, — у відчаї тихо молилася Єва-Лотта. — І нехай ми скоро, дуже скоро знайдемо його!

— Самі чорниці та й чорниці, — сказав Расмус і сердито глянув на кущі чорниць, що сягали йому до стегон. — Я хотів би шматочок печені.

— Певне, що хотів би, — мовила Єва-Лотта, — але, на жаль, у лісі печеня не росте.

Расмус невдоволено зітхнув і вернувся до того, навколо чого снувалися його думки цілий день:

— А ще я хочу мати свої човники з кори. Чому мені не дозволили взяти їх із собою?

«От поганець», — подумала Єва-Лотта. Вона зважилася на такий ризик, щоб урятувати його від страшної долі, а він скиглить за печенею і човниками з кори.

Та ще навіть не додумавши цього до кінця, вона пожалкувала і рвучко обняла хлопця. Він же такий малий, а тепер ще й такий стомлений і голодний, тож не диво, що вередує.

— Бачиш, Расмусе, — мовила вона, — я чомусь не подумала про твої човники…

— То ти дурна, — безжально сказав Расмус.

І сів серед кущів чорниць. Він не хотів іти далі. Хоч скільки Єва-Лотта вмовляла його, нічого не допомагало.

— Може, курінь десь близько, — казала вона. — Може, нам треба ще тільки трішки пройти.

— Я не хочу, — впирався Расмус. — Мої ноги сонні!

Єва-Лотта на мить подумала, чи не дати волю сльозам, бо плач стискав їй горло. Але таки переборола себе, зціпила зуби, сіла й собі в кущі чорниць, уперлася спиною у великий камінь і притягла до себе Расмуса.

— Посидь біля мене й трохи відпочинь, — сказала вона.

Зітхнувши, Расмус простягся на м'якому мохові й поклав голову на коліна Єви-Лотти. Видно, він остаточно вирішив більше не рухатися. Він дивився сонними очима на Єву-Лотту, а вона думала: «Нехай трохи поспить, то, може, мені буде легше». Вона взяла його руку у свою, і Расмус не висмикнув її. Потім вона стиха заспівала йому. Расмус кліпав очима, щиро намагаючись не заснути, і стежив поглядом за метеликом, що пурхав над кущами чорниць.

— На нашому лузі чорниці ростуть… — співала Єва-Лотта.

Та Расмус запротестував.

— Краще заспівай: «На нашому лузі печеня росте», — сказав він.

І відразу заснув.

Єва-Лотта зітхнула. Вона також хотіла б заснути. Хотіла б заснути й прокинутися вдома на своєму ліжку, й побачити, що все це страхіття тільки наснилося їй. Сумна й стривожена, вона сиділа в заростях і почувалася страшенно самітною.

Та ось вона почула голоси. Голоси, які наближалися і які вона впізнала. Затріщав сухий хмиз під ногами в тих, що надходили. Невже можна так злякатися і не вмерти? Ні, вона не вмерла, тільки страх паралізував її так, що вона нездатна була поворухнутися, тільки серце шалено, болісно гупало в грудях. Між деревами до них наближалися Ніке і Блюм… і Сванберг, звичайно, також був із ними.

Єва-Лотта нічого не могла вдіяти. На колінах у неї спав Расмус. Вона не могла його збудити і втекти. Та це й не допомогло б. Вони б не встигли втекти. — Залишалося тільки сидіти й чекати, поки їх спіймають.

Тепер вони були так близько, що Єва-Лотта чула їхню розмову.

— Я ще ніколи не бачив Петерса таким лютим, — сказав Блюм. — Та й не дивно. Ти, Ніке, йолоп йолопом.

Ніке буркнув:

— Це все через те дівчисько. Хотів би я з нею побалакати. Нехай тільки я її спіймаю.

— Ну, нам уже, мабуть, недовго чекати, — сказав Блюм. — У кожному разі вони й досі ще на острові.

— Атож, — мовив Ніке. — Я їх спіймаю, хоч би мені довелося обшукати кожен кущ.

Єва-Лотта заплющила очі. Тепер вони були за десять ступнів від