Генрі Лайон Олді - Обитель героїв

class="p1">— У п’ятій лабораторії? Нас там самих заморять… Черв’ячків…

— Ви, пане малефіку, двожильний! А я їсти хочу! Я не снідав…

— О! «їделна»! М-м… Клянуся Добрягою Сусуном, так і написано: їделна…

— Колеги! Сюди! Я вам столик зайняв!

— Фросю! Тобто, гросмейстере Ефраїм! Як ми раді вас бачити…

— Та йдіть же… Малий неживий товариш, спроворте нам на чотирьох… І кисіль, кисіль не забудьте!..

— Костяниця? Цидонія? Проносний?

— Вівсяний… Люблю кисіль!

* * *

— Як спалося, зубарю?

Здригнувшись, Конрад не відразу втямив, що голос Малого долинає крізь стіну. Шельма-клієнталь зекономив на перетинки між кімнатами: стіни лише з вигляду справляли враження грубих і міцних. Та й Кош, по правді кажучи, тихо розмовляти просто не вмів.

Відповіді пульпідора барон не почув.

— …Будь певен, не поткнуться! Це я тобі кажу! Та ми зі світлістю їх удвох…

Барон почав одягатися, мимоволі нашорошив вуха. Підслуховувати, звичайно, негарно, але не затикати ж вуха восковими пробками, справді? Цікаво, а сусіди чули їхню розмову з ловцем снів? Либонь, могли списати на божевілля.

— …Ага, всією компанією йдемо. До Чорно-Білого. Ну, до Чорних! Від яких ти вчора драпав…

«От же ж торохтілка! — розсердився Конрад, прискіпливо розглядаючи власні нігті. Верхній гачок камзола ніяк не ліз у петельку, а нігті барон жалів. — Зараз першому-ліпшому все й викладе».

— …Аспіда бороти, ось навіщо! Боржок за ним…

У низькому голосі Коша звучала похмура погроза.

— …Ха! З нами зв’язатися — готуй відразу гріб! Собаку бачив? Його навіть я боюся! А стара?! Бабуся Нижньої Мами! Ну й ми зі світлістю… Світлість? Ха! Рубака, шибайголова! Він у цьому… Як його… У Дозорі служить. Самий головний! В отпуску зараз…

— У Дозорі?! — раптом пробився крізь стіну вереск Рене, тонкий і пронизливий. — У Дозорі Сімох?!

«І чого він так розхвилювався?» — здивовано подумав обер-квізитор, поправляючи манжети.

— Якщо тебе, зубаря, в розрахунок брати, — хихикнув Кош, — точно Семеро і вийде!

За стіною настала тиша. Барон підійшов до тьмяного дзеркала, оцінюючи зовнішній вигляд, і залишився задоволений. Для столиці — стерпно, а для походу — більш ніж пристойно. Особливо тішив той факт, що зуб зовсім не болів, а пухлина спала, як і не було. Не даремно пульпідора рятували: за добру справу воздалося сторицею.

— Медальйон!

— Га?

— Мій медальйон! Зник…

У крикові Рене звучав розпач засудженого до страти.

Конрад намацав на грудях підібраний учора трофей. То ось хто хазяїн, виявляється. Треба потішити горбаня: знайшлася його пропажа. Зберемося за сніданком…

— Не боїсь, знайдемо. Залізяку знайшли, і медаль відшукаємо, — басив за стіною Кош, заспокоюючи. — Собаку по сліду пустимо…

З’явившись у дверях трапезної зали, горбань виглядав так, наче на нього обвалився Овал Небес, вилилася вся світова скорбота з горщика Триногої Плакальниці, а Повзуча Благодать особисто повідомила, що має намір повік обходити Рене стороною.

Конрад поквапився назустріч:

— Я хотів запитати вас, пане Кугут… Чи не ваша це штучка? Я вчора на подвір’ї підібрав.

Барон дістав медальйон, завбачливо схований у кишеню камзола, і очам не повірив: дрібничка змінила колір на лаково-чорний! Обер-квізитор добре пам’ятав, що ще недавно медальйон був незаймано-білий. «Магічна штучка, — із запізненням дійшло до нього. — Для чаклунських амулетів зміна кольору, мабуть, річ звичайна. Або так: у кого зуб болить, тому медальйон білий, у кого не болить — чорний…»

Але поведінка Рене вразила барона значно більше, ніж кольорові перетворення медальйона. Дотепер з усіх, кого знав Конрад, така швидка зміна настроїв була властива лише рудому гомолюпусу.

— Ви навіть не уявляєте, який я вам вдячний! Ви мене просто врятували! Я думав: усе пропало… Як? Чому? Ви його мені повертаєте?!

Всесвітнє горе, бурхлива радість, і відразу — збентежена розгубленість.

— Звісно. Він же ваш?

— Мій. Але…

Пульпідор здивовано дивився на обер-квізитора. Немов намагався зрозуміти: з якої загадкової причини барон повертає амулет законному власникові? Невже юнак звик мати справу виключно з безчесними негідниками? Шкода, якщо так…

— Звісно, повертаю. Не в моїх, знаєте, правилах привласнювати чуже майно. Вас це дивує, пане?

— Я думав… Утім, вам, звичайно, видніше. Ще раз велике спасибі.

Конрадові залишилося лише знизати плечима. Надзвичайно неврівноважений хлопчина. Наслідки професії?

Коли сніданок добігав кінця, горбань, який похмуро мовчав під час трапези, раптом заявив:

— Пані та панове, дозвольте мені піти з вами.

— Якого лисого? — з властивою їй тактовністю відгукнулася Аглая Вертенна. В руках баба вертіла чашу й столовий ніж, міркуючи, у якій послідовності пожбурити їх у голову новоявленого попутника.

— Ви надасте мені цим колосальну послугу, — Кугут проковтнув образу. Барон бачив, чого це коштувало гордому юнакові. — На мене полюють стражники Майорату. На шляху до Реттії вони напевно влаштували засідку. Але їм ніколи не спаде на думку, що я поїду назад. Якщо ви люб’язно дозволите мені сховатися у вашому фургоні, нам удасться збити їх зі сліду. А пізніше я куплю коня — мій, на жаль, загинув — більше не обтяжуватиму вас своєю надокучливою присутністю.

— Ми зобов’язані допомогти, — рішуче заявив граф. — Кидати людину в біді недостойно.

Схилившись до Конрада, Ернест Рівердейл додав пошепки:

— На відміну від усіх нас, він побував у Майораті. Ви розумієте мене, бароне? Знання місцевості… О, моє коліно! Тут занизькі столи…

— Гаразд, пане медикус, — підвів риску обер-квізитор. — Але тільки до кордону Майорату. Чуєте? Там ви нас залишите.

— Звичайно! Я за їхні рубежі більше ні ногою. Дякую красно.

І горбань знову замовк, нишком косуючи на барона.

* * *

— Сільничку можна?

— Прошу.

Анрі підсунула столовий прибор, узяла кістяну сільничку, майстерно зроблену у вигляді черепа з трьома дірочками в тім’яній частині, і через плече простягла назад. Але рука скам’яніла на півдорозі: надто вже грізним став вигляд наймилішого гросмейстера Ефраїма. Нервово облизуючи губи, забруднені киселем, звівши брови над переніссям, грос втупився за спину вігіли: туди, де чекав невідомий любитель солоненького.

— Може, крутихвосте, тобі ще й «foie gras» на листі руколли? — поцікавився він у безневинного прохача. Голос старця скрипів, наче ворот катапульти під час заряджання. З кожним словом в їделні ставало відчутно прохолодніше. — Із цукатами й трюфельєром? Чи самого під «foie gras» відгодувати?!

Не втримавшись, Анрі озирнулася. Процес відгодовування гусей під «жирну печінку» був їй відомий: у горлянку птахові тричі на день вставляли лійку з вузьким носиком, наповнювали купкою дрібних горішків і пропихали їжу вниз спеціальним товкачем, масажуючи птахові шию. Такого ворогу не побажаєш, а тут всього-на-всього солі попросили.

І чого Фрося заприндився?

Молодцюватий дрейгур — ледь рожевіший за інших повсталих трудівників, але не надто — задкував від їхнього столу, тремтячи всім тілом. Губи дрейгура