Діана Сеттерфілд - Тринадцята легенда

проб леми. Вона відвідала мене і, до речі, турбувалася не про що-небудь, а про те, як заплатити за похорон. Ця дівчина має добре серце у грудях і розумну голову на плечах.

— Так, — відповів лікар якимось непевним і слабким голосом.

— Мені раніше завжди здавалося — сам не знаю, чому, — що вони обидві… що в них не все гаразд із головою. Але після зустрічі мені стало цілком очевидно, що ураженою є тільки одна з них. І слава Богу. Звичайно ж, вам видніше, бо ви були їхнім лікарем.

Лікар Модслі промимрив щось нерозбірливе.

— Що ви сказали? — перепитав правозаступник. — Дівчинка в тумані?

Так і не діставши відповіді, містер Ломакс поставив інше запитання.

— А котра з них Аделіна, до речі? Коли вони приїздили до мене, я так і не зміг дізнатися. Як звуть ту, що розумна?

Я обернулася — рівно настільки, що мати змогу підглядати краєм ока. На обличчі лікаря Модслі застиг той спантеличений вираз, із яким він спостерігав за мною впродовж усієї служби. Куди ж поділася та нетямуща дівчинка, яку він ув'язнив на кілька місяців у своєму будинку? Дівчинка, яка не могла піднести ложки до рота, не могла вимовити жодного зрозумілого слова, тепер — о, диво! — організує похорони і ставить розумні запитання правозаступникові? Далебі, лікар Модслі мав привід для здивування.

Він стріляв очима то на Еммеліну, то на мене.

То на Еммеліну, то на мене.

— Здається, це Аделіна.

Прочитавши своє ім'я на вустах лікаря Модслі, я посміхнулася. Усі його медичні теорії та експерименти зазнали ганебного краху; їхні жалюгідні рештки плуталися тепер під моїми ногами.

Упіймавши його погляд, я злегка кивнула їм обом. Це був граціозний жест подяки за те, що вони прийшли на похорон чоловіка, якого майже не знали. Прийшли, щоб стати, за потреби, мені у пригоді. Саме так правник і розцінив мій жест. Не знаю, може, лікар розцінив його зовсім по-іншому.

Минули години. Багато годин.

Похорон скінчився, і нарешті я мала можливість поплакати.

Але не змогла. Стримувані так довго, мої сльози скам'яніли.

І довелося їм залишитися в мені назавжди.

Скам'янілі сльози

— Вибачте… — почала була Джудіт, але замовкла, міцно стиснувши губи. І раптом із непритаманною їй похапливістю безладно замахала руками: — Лікаря вже викликали до іншого пацієнта — він зможе приїхати сюди щонайшвидше за годину… Будь ласка, допоможіть!

Підперезавши халат, я пішла за нею; Джудіт дріботіла за кілька кроків попереду. Ми то спускалися, то піднімалися сходами, блукали коридорами та проходами і нарешті знов опинилися на першому поверсі, але в тій частині будинку, де мені ще не доводилося бувати.

Нарешті ми вийшли до кімнат, що, як я зрозуміла, були приватними апартаментами міс Вінтер. Перед зачиненими дверима ми зупинилися, і Джудіт кинула на мене стурбований погляд. Я прекрасно розуміла її стурбованість: із-за дверей чулися якісь низькі, нелюдські звуки, зболені стогони, що переривалися судомними нападами ядухи. Нарешті Джудіт розчинила двері, і ми увійшли.

Я була вражена. У цій кімнаті кожен звук матиме зловісне відлуння! На відміну від решти кімнат, щедро напханих шторами, подушками, килимами та м'якими меблями, ця кімната була невеликою і майже пустою. На стінах — нічого, крім тиньку, на підлозі — звичайні дошки. У кутку стояла проста книжкова шафа, забита стосами пожовклого паперу. В іншому кутку — вузьке ліжко, заслане простим білим покривалом. З обох боків вікна безсило звисали ситцеві фіранки, пропускаючи до кімнати нічний морок.

Важко спершись на школярський столик, спиною до мене сиділа міс Вінтер. Куди й поділися її яскраві кольори! Вона була вдягнена у біле плаття-сорочку з довгими рукавами; і вона плакала. І як плакала!.. Дратівні завивання змінювалися моторошними тваринними стогонами. Плечі то здіймалися, то безсило опускалися, усе тіло тремтіло; конвульсивні здригання йшли через тонку шию до голови, через плечі — в руки, а пальці рук лежали на поверхні столу і судомно стискалися. Джудіт поспішила замінити маленьку подушку під скронею міс Вінтер. Сама ж міс Вінтер і не помітила нашого приходу: жорстокий напад хвороби засліпив її.

— Ще ніколи її такою не бачила, — сказала Джудіт, розпачливо притискаючи руку до обличчя. І далі, з ноткою паніки у голосі: — Я не знаю, що робити!

Рот міс Вінтер то широко роззявлявся, то кривився в гримасі — гримасі болю, який несила було терпіти, який уже не вміщався всередині і рвався назовні.

— Заспокойтеся, — сказала я Джудіт. — Мені вже доводилося бачити цю болісну агонію.

Підсунувши крісло, я сіла біля міс Вінтер.

— Тихо, тихо… годі… — Обійнявши її однією рукою за плечі, другою я взяла її долоні. Наче огорнувши Віду Вінтер власним тілом, я схилилася над її головою і повторювала: — Усе гаразд, біль минеться. Тихенько, дитинко, тихенько. Ти не сама.

Я заколисувала й заспокоювала її, не перестаючи шепотіти чарівні слова. Це не я їх придумала. Це були слова, що їх казав мій батько. Слова, які — я була певна — допоможуть Віді Вінтер, бо вони завжди допомагали мені.

— Тихенько, — ледь чутно видихала я, — це минеться, я точно знаю.

Конвульсії не припинилися, але крики мало-помалу вгамовувалися. Міс Вінтер судомно ковтала повітря.

— Ти не сама, — повторювала я. — Я з тобою.

Нарешті вона стихла і втулилася головою в мою щоку.

Пасма її волосся торкалися моїх губ. Я відчувала нерівномірне тріпотіння її подиху. Долоні міс Вінтер, які я тримала у своїй руці, були дуже холодними.

— Ось так, ось так. Усе гаразд.

Кільканадцять хвилин ми просиділи мовчки. Я вкутала плечі міс Вінтер у шаль і заходилася розтирати її закляклі руки. Обличчя Віди Вінтер здавалося жахливим, спустошеним: крізь розпухлі повіки вона ледь могла бачити, а сухі губи порепалися. Синець на голові позначив місце, яким вона вдарилася об стіл.

— Він був доброю людиною. Дуже доброю. І любив вас.

Письменниця повільно кивнула головою. Її рот затремтів. Може, вона щось намагається сказати?

І знову її губи заворушилися…

Що? Запобіжна клямка?

— Це ваша сестра витягла запобіжну клямку?

Це запитання могло б здатися жорстоким, але тієї ночі, після того як потік сліз змив геть усі шаблонні умовності, така прямота була цілком доречною.

Мої слова змусили Віду Вінтер скривитися від болю, але коли вона заговорила, в її голосі не було й тіні сумніву.

— Ні, це була не Еммеліна. Це була не вона, ні, не вона.

— Хто ж тоді?

Міс Вінтер міцно-міцно заплющила очі і почала гойдатися то в один, то в інший бік, заперечливо хитаючи головою.