Стівен Кінг - Ярмарок нічних жахіть
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Сумно, але правда, — сказав він і виділив кнопку «Так». Після цього вигулькнуло повідомлення, схоже на те, яке він уже бачив: «Ур Локальний захищено всіма чинними законами парадоксу. Ви погоджуєтесь? Так/Ні».
Оце вже було дивно. Архів «Нью-Йорк Таймс», отже, не було захищено цими Законами парадоксу — хтозна, що воно таке, — а їхня убога місцева газетка перебувала під їхнім захистом? То було безглуздо, але жодної шкоди наче завдати не могло. Веслі знизав плечима й натиснув «Так».
ВІТАЄМО В ПЕРЕДАРХІВІ «ЕХА»
ВАША ЦІНА — $40,00/4 ЗАВАНТАЖЕННЯ
$350,00/10 ЗАВАНТАЖЕНЬ
$2500,00/100 ЗАВАНТАЖЕНЬ
Веслі поклав виделку на стіл і сів рівно, насупившись на екран. Місцева газетка не лише підпадала під захист законів парадоксу. Вона ще й була збіса дорожчою. Чому? І що таке, трясця його матері, передархів? Для Веслі це саме собою звучало як парадокс. Чи оксюморон.
— Ну, він же на стадії розробки, — мовив він. — Штрафи за порушення ПДР подвійні, то й ціна завантаження, відповідно, теж. Ось і пояснення. А крім того, я за нього однаково не платитиму.
Ні, але його не полишала думка, що одного дня (і то скоро!) його змусять оплатити рахунок. Тому він зупинився на середньому варіанті. Наступний екран був подібний до того, що містив архів «Таймс», але не зовсім. Він просив тільки вибрати дату. Веслі це нагадувало звичайнісінький газетний архів — такий він міг знайти на мікроплівках у тутешній бібліотеці. А якщо так, то чому такі гроші?
Він знизав плечима, ввів дату «5 липня 2008» і натиснув «Вибрати». «Кіндл» відповів миттєво, вивісивши повідомлення:
ЛИШЕ МАЙБУТНІ ДАТИ
СЬОГОДНІ 20 ЛИСТОПАДА 2009
Спочатку він не зрозумів. Та потім дійшло, і зненацька світ навколо заяснів так, немовби якась надприродна істота крутонула ручку реостата, що контролював сонячне світло. І весь шум у кафе: перестук виделок, дзеленчання посуду, рівномірний булькіт розмов, — здавався тепер нестерпно гучним.
— Господи, — прошепотів він. — Не дивно, що це так дорого.
Але то вже було занадто. Просто занадто. Він потягнувся пальцем, щоб вимкнути «Кіндл», та раптом почув знадвору крики й підбадьорливі вигуки. Підвів погляд і побачив жовтий автобус із написом «КОЛЕДЖ МУРА, КАФЕДРА СПОРТУ». Чирлідерки[142] й баскетболістки повисовувалися з відчинених вікон, махали, сміялись і кричали щось на зразок «Сурикатки, вперед!» і «Ми найкращі!» Одна молода жінка метляла в повітрі поролоновим великим пальцем. Перехожі на Мейн-стрит широко всміхались і махали у відповідь.
Веслі й собі підняв руку та кволо помахав. Водій автобуса натиснув на клаксон. На задньому борті автобуса тріпотів на вітрі шматок полотна з написом фарбою з балончика: «СУРИКАТКИ РОЗНЕСУТЬ РУПП-АРЕНУ». До свідомості Веслі дійшло, що люди в кафе аплодують. Усе це неначе відбувалося в іншому світі. В іншому Урі.
Коли автобус зник із поля зору, Веслі знову перевів погляд на рожевий «Кіндл». Він прийняв рішення, що все-таки використає принаймні одне зі своїх десяти завантажень. Міські жителі були не надто високої думки про студентський контингент (стандартні стосунки міста й університету, зрештою), але «Сурикаток» вони любили, бо хто ж не любить переможців? Результати турніру, хай навіть він буде й передсезонним, надрукують у понеділковому «Еху», на першій сторінці. Якщо вони виграють, він може купити Еллен подарунок як переможцю, а якщо програють — буде нагода вручити втішний презент.
— Я так чи інакше вийду переможцем, — сказав він і ввів понеділкову дату: 23 листопада 2009 року.
«Кіндл» думав довго. А потім показав першу сторінку газети.
Дата була понеділковою.
Заголовок — величезними чорними літерами.
Веслі розлив каву й гарячково стягнув «Кіндл» зі столу, коли теплувата рідина вже заливала йому пах.
За чверть години він нервово міряв кроками вітальню в помешканні Роббі Гендерсона, поки сам Роббі (коли Веслі загрюкав у двері, він уже не спав, але досі ходив у футболці й баскетбольних шортах, які правили йому за піжаму) вдивлявся в екран «Кіндла».
— Ми повинні комусь зателефонувати. — Веслі стукав кулаком у розгорнуту долоню, та так сильно, що шкіра на ній почервоніла. — Мусимо подзвонити в поліцію. Ні, стій! Арена! Зателефонуй у «Рупп» і залиш повідомлення, щоб вона мені передзвонила, якнайшвидше! Ні, не так! Надто повільно! Я їй зараз подзвоню. Так і…
— Містере Сміт, заспокойтесь. Тобто Весе.
— Як я можу бути спокійним? Ти що, не бачиш ? Чи ти сліпий ?
— Бачу, та все одно треба заспокоїтись. Даруйте, що я таке кажу, але, по-моєму, ви злякалися до всирачки, а коли в людей таке, то вони не можуть нормально думати.
— Але…
— Глибоко вдихніть. І нагадайте собі, що, коли вірити цьому, в нас є ще шістдесят годин.
— Легко тобі казати. Це не твоя дівчина буде в тому автобусі, коли він рушить назад до… — Але тут він затнувся, бо це було не так. Джозі Квінн грала в команді, і, за словами Роббі, між ними щось було.
— Пробач, — сказав він. — Я побачив цей заголовок і дуже злякався. Я навіть за сніданок не заплатив, просто побіг сюди. Я знаю, що в мене такий вигляд, наче я намочив штани. І десь так воно і є. Дякувати Богу, що твоїх сусідів зараз тут нема.
— Та мені теж страшно, — зізнався Роббі. І кілька хвилин вони вивчали поглядами екран мовчки. «Кіндл» Веслі повідомляв, що понеділковий випуск «Еха» вийде в чорній рамці та з чорним заголовком над нею. Заголовок проголошував:
ТРЕНЕРКА І 7 СТУДЕНТОК ЗАГИНУЛИ
В СТРАШНІЙ АВАРІЇ АВТОБУСА;
ІНШІ 9 У КРИТИЧНОМУ СТАНІ
Статті під ним як такої не було, лише замітка. І навіть у стані стресу Веслі розумів причину. Аварія сталася — ні, тільки мала статися — за кілька хвилин до дев’ятої вечора в неділю. Запізно, щоб повідомляти про якісь деталі, хоча, можливо, якби вони запустили комп’ютер Роббі й зайшли в Інтернет…
І про що це він думає? Інтернет не віщує майбутнього; на це спроможний тільки рожевий «Кіндл».
Його руки занадто трусилися, щоби ввести «24 листопада». Він підштовхнув «Кіндл» до Роббі.
— Давай ти.
Роббі зумів, хоч і
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ярмарок нічних жахіть», після закриття браузера.
