Дар'я Пойманова - Око дракона, Дар'я Пойманова

Я ковтнула ком у горлі, намагаючись не дозволяти відчаю заволодіти мною. Але кожен крок, кожен погляд на висохлу землю, і кожне тендітне дерево говорило мені: щось було зламано. І чи зможемо ми коли-небудь це відновити?

Сонце ледве пробивалося крізь густий туман і важкі хмари, що нависли над королівством, що робило наше пересування ще більш скрутним. Однак і те, що нам постійно потрібно було обходити або ховатися від темних тіней, які немов зголоднілі дикі звірі стали стікатися в ліс, відчувши здобич. Але я намагалася йти туди, де, за моїми припущеннями, була головна площа.

Кожен крок віддавався пульсуючим болем, проте зціпивши зуби, я лише зручніше переклала руку Рузана і ми пішли вперед. Я крадькома глянула на Карін, намагаючись зрозуміти, звідки в тієї беруться сили нести його, наче він нічого не важив. Хоч вона і виглядала майже безтурботною, але і в її рухах проглядала втома.

Через години, чи то цілу вічність, з'явився поворот дороги. На секунду ми завмерли, і я озирнулася. Так, схоже, що ми вже близько. За моїми спогадами, будинок Власа має бути недалеко.

Пройшовши кілька метрів уперед, я вже могла розрізнити вдалині напівзруйнований фонтан. Площа виглядала пустельно, найімовірніше більшість тіней відреагувала на великий викид магії в лісі. Однак оглянутися все ж не завадить, та й я зорієнтуюся, в який бік нам потрібно йти. Підійшовши до якогось будинку, ми опустили Рузана на землю, притуливши його до стіни.

— Я піду трохи оглянуся, — мій голос пролунав більш рішуче, ніж я себе відчувала.

Але не встигла я зробити й кроку, як Карін тут же зупинила мене, м'яко поклавши руку мені на плече, і я обернулася.

— Навіть не думай, — її світлі очі дивилися прямо в мої, без тіні сумніву. — Краще піду я.

Я насупилася, не розуміючи, з чого це раптом вона вирішила визватися.

— Кліо, — продовжила вона м'якше, побачивши моє невдоволене обличчя. — У мене в цій справі більше досвіду буде. А ти... ти все ще маєш такий вигляд, ніби тебе віз переїхав. Двічі.

Я хотіла заперечити, але її голос звучав упевнено, навіть переконливо. У її словах був сенс — на відміну від дівчини я справді ледь стояла на ногах.

— До того ж, — додала вона, кивнувши на Рузана. — якщо він прийде до тями, я впевнена, що йому буде приємніше побачити тебе, а не мене.

Я завмерла, розриваючись, намагаючись зрозуміти, яке рішення мені потрібно прийняти. Чи довіритися їй? Вона, можливо, справді хоче допомогти, але хіба може шпигунка Лейсан бути безкорисливою і по-справжньому щирою? Моя інтуїція, яка рідко мене підводила, зараз залишалася безмовною. Але глянувши на Рузана, на його бліде обличчя, я відчула, що Карін має рацію. Він дійсно зараз потребував мене, а я — його.

Мабуть помітивши сумнів, що проскочив на моєму обличчі, дівчина посміхнулася. Усе-таки, незважаючи на її серйозну поведінку, в ній іноді прослизають її справжні риси характеру: злегка грайлива й уперта.

— Та годі тобі, принцесо, — усміхнувшись, дівчина підморгнула мені. — Королівським нащадкам не личить ризикувати своїми життями. Для цього у вас є такі, як я.

Хоч її зауваження і було спрямоване на те, щоб хоч трохи розрядити обстановку, мені все ж стало не по собі. Такі, як вона — інструмент у руках правителя.

— Добре, йди. Але будь обережна.

— Завжди, — відгукнулася вона з легкою посмішкою, і, розвернувшись, попрямувала в бік площі.

Я залишилася з Рузаном, але сумніви все ще палили мене зсередини. Чи зробила я правильний вибір?

Але тепер залишалося тільки чекати. Я намагалася тримати себе в руках, але час, як на зло, тягнувся болісно повільно, немов знущаючись з мого і так втомленого розуму.

Не витримавши, я виглянула з-за рогу будинку, де ми сховалися. Вулиці попереду здавалися пустельними, але я знала — це лише ілюзія. Оглядаючи обстановку, я приблизно зрозуміла, куди нам потрібно буде йти далі, якщо все піде за планом.

Повернувшись в укриття, я почула слабкий звук позаду себе.

Рузан.

Його тіло сіпнулося, і я одразу ж опинилася поруч, опустившись на коліна. Він напівсидів, спершись на стіну, блідий, ослаблений, але його обличчя раптово пожвавилося, а зіниці під щільно заплющеними повіками хаотично рухалися, немов він намагався вибратися з якогось кошмару.

— Рузан, — видихнула я його ім'я, і майже несвідомо потягнулася до нього.

Я акуратно взяла його обличчя у свої долоні, намагаючись не завдавати зайвого болю. Пальці тремтіли, поки я проводила ними вздовж цих дивних візерунків, які, як запевнила мене Карін, були всього лише ознакою перевтоми.

Я нахилилася ближче, відчуваючи, як мій страх і задушливе почуття провини посилюється. Торкнувшись своїм чолом його, я заплющила очі. Цей рух здавався таким природним, таким правильним, що мені майже стало страшно від тієї ніжності, що я відчувала.

— Рузане, якщо ти мене чуєш, — почала я, намагаючись говорити рівно, але голос усе одно здригнувся. — Вибач мені. Я не повинна була тебе втягувати. Ти...

Я зам'ялася, слова застрягли в горлі. Занадто складно було висловити те, що гризло мене зсередини. Моє серце ніби заколотилося швидше, а всередині зростала якась нова, лякаюча тендітність.

— Ти став мені дуже дорогий, — видихнула я пошепки, ледь чутно.

Ці слова, що зірвалися з моїх губ, немов оголили мене перед ним. Він усе ще був непритомний, але його дихання стало рівнішим, а рухи очей — менш хаотичними. Можливо, він чув мене. Можливо, навіть розумів.

І в цей момент я відчула, що понад усе на світі хочу побачити, як він розплющить очі.

Карін повернулася несподівано швидко. Вона з'явилася немов із повітря — плавна й безшумна, як невеликий струмочок, що прокрадається крізь каміння. Я здригнулася від несподіванки, але одразу ж постаралася взяти себе в руки.

— Шлях чистий, — тихо, майже пошепки промовила вона. — Ми можемо вирушати. Але ти тепер повинна будеш показати дорогу.