Ентоні Дорр - Все те незриме світло

— Які русалки, мадам?

— Вони скоро прийдуть, люба. Десь на цьому тижні. Простягни руки.

Із протилежного боку прилавка мадам дає їй вологу, холодну капустину завбільшки з гарматне ядро. Марі-Лор заледве вдається запхнути її в наплічника.

— Дякую, мадам.

— А тепер іди додому.

— Дорога чиста?

— Як джерело. Без перепон. Сьогодні прекрасний день. Такий день, який варто запам’ятати.

Час настав. Les sirènes auront les cheveux décolorés.[59] Її дід за чутками з радіо знав, що з того боку Ла-Маншу, в Англії, збирається велетенська армада, конфісковують корабель за кораблем: переобладнують риболовні човни та пороми, оснащують їх зброєю: п’ять тисяч човнів, одинадцять тисяч літаків, п’ятдесят тисяч машин.

На перехресті з рю д’Естре вона звертає не ліворуч, у бік дому, а праворуч. П’ятдесят метрів до фортечних мурів, близько ста вздовж їхнього фундаменту; з кишені вона дістає залізний ключ, що їй дав Убер Базен. Узбережжя стоять закриті вже кілька місяців, всіяні мінами й відгороджені колючим дротом, але тут, у старій собачій буді, де її ніхто не бачить, Марі-Лор може сидіти серед молюсків і уявляти себе великим морським біологом Аронаксом, водночас і почесним гостем, і в’язнем капітана Немо, вільним від держав і політики, людиною, що подорожує калейдоскопічними дивовижами морських вод. Ох, бути вільною! Ще раз полежати з батьком на траві в Ботанічному саду. Відчути його долоні на своїх, послухати, як пелюстки тюльпанів тремтять на вітрі. Він зробив її сяйливим гарячим центром свого існування; з ним вона відчувала, що кожен її крок важливий.

Ти ще там, Papa?

«Вони скоро прийдуть, люба. Десь на цьому тижні».

Полювання (знову)

Вони шукають день і ніч. Сен-Мало, Дінар, Сен-Серван, Сен-Вінсент. Нойман Перший веде побитий «Опель» такими вузькими вуличками, що його боки шкрябають об стіни. Вони проїжджають повз маленькі сірі кав’ярні з розбитими вікнами, розтрощені пекарні, порожні бістро й схили, де полонені замішують цемент, а важкокості повії носять воду з колодязів, але команда не знаходить ніяких радіопередач, про які говорили ад’ютанти полковника. Вернер ловить Бі-Бі-Сі з півночі й пропагандистські станції з півдня, а іноді йому вдається піймати випадкові уривки азбуки Морзе. Але він не чує жодного оголошення про народження, весілля чи смерть, ніяких чисел, ніякої музики.

У кімнаті, яку надали Вернерові й Берндові на горішньому поверсі відібраного готелю в місті, оточеному фортечними мурами, схоже, зупинився час: стелю оздоблюють трьохсотрічні гіпсові чотирилисники й вигнуті горни, повні фруктів. Ночами мертва дівчинка з Відня ходить коридорами. Вона не дивиться на Вернера, коли проминає його відчинені двері, але він знає, що вона приходить саме до нього.

Господар готелю заламує руки, доки Фолькгаймер кроками міряє вестибюль. Небом шугають літаки, як здається Вернерові, неймовірно повільно. Наче будь-якої миті вони замруть і попадають у море.

— Це наші? Чи їхні?

— Надто високо, не можу сказати.

Вернер піднімається нагору коридорами. На останньому поверсі, напевно, у найкращій кімнаті готелю, він стає в шестикутну ванну і витирає бруд із вікна долонею. Кілька піднятих вітром насінин кружляють у повітрі, а тоді падають у прірву тіні між будинками. У нього над головою в напівтемряві мало не триметрова бджолина матка з багатьма очима й пухнастим черевцем летить по стелі.

Люба Юто!

Вибач, що я не писав тобі кілька місяців. Не хвилюйся, моя гарячка вже майже минулася. Останнім часом у мене дуже ясна голова, і сьогодні мені хочеться написати тобі про море. У нього так багато кольорів. На світанні воно срібне, ополудні — зелене, а вечорами — темно-синє. Іноді воно здається майже червоним. Або ж набуває кольору старих монет. Просто зараз його вкривають тіні хмар, і всюди розсипані плями сонячного світла. Білі смужки чайок над ним, мов намисто.

Гарнішого я ще нічого не бачив. Іноді я ловлю себе на тому, що дивлюся на нього, забувши про свої обов’язки. Здається, воно таке велике, що може вмістити всі почуття, які здатна пережити людина.

Передавай вітання фрау Елені й дітям, що лишилися.

«Місячне світло»

Цієї ночі вони працюють в одній із частин старого міста, яка притулилася до південних мурів. Дощ падає такий дрібний, що його не відрізнити від туману. Вернер сидить у кузові «Опеля»; Фолькгаймер дрімає на лавці позаду нього. Бернд на парапеті з першим трансивером, захованим під плащ-наметом. Він не вмикав свої навушники вже кілька годин, а це означає, що Бернд спить. Темно, світиться лише вказівник на шкалі.

На всіх частотах чути перешкоди, аж раптом з’являється щось іще.

«Мадам Лаба переказує, що її донька вагітна. Мосьє Ферей передає привіт своїм кузинам у Сен-Вінсенті».

Тріск перешкод. Цей голос наче з якогось давноминулого сну. Крізь Вернера линуть ще з десяток слів бретонською французькою: «Наступна передача в четвер о двадцять третій годині. П’ятдесят шість, сімдесят два, щось там ще…» Спогад летить на Вернера, мов потяг із темряви, якість радіопередачі та тембр голосу повністю збігаються з радіопередачами француза, які він колись слухав. Вступає піаніно: три одиночні ноти, далі струнні, спокійно здіймаються ввись акорди, кожен схожий на свічку, яка заводить усе глибше в ліс… Він впізнав одразу. Йому здається, що, відколи він себе пам’ятає, увесь цей час тонув, а тепер хтось висмикнув його в повітря.

Просто у Вернера за спиною із заплющеними очима сидить Фолькгаймер. Крізь перегородку між кузовом і кабіною йому видно нерухомі плечі Нойманів. Вернер накриває шкалу долонею. Мелодія розгортається, стає гучнішою, і він чекає, доки Бернд увімкне мікрофон і скаже йому, що він теж це почув.

Але він не каже. Усі сплять. Але чому тоді йому здається, що повітря в кузові, де сидять вони з Фолькгаймером, наче наелектризоване?

Тепер піаніно починає грати довгий, знайомий відрізок, піаніст натискає різні клавіші кожною рукою, і здається, що він має їх три чи чотири. Лади схожі на перлини, нанизані на нитку. Вернер бачить, як до нього нахилилася шестирічна Юта, далі фрау Елена місить тісто на хліб, у нього на колінах лежить прозоре радіо, а струни у його серці ще не обірвані.

Піаніно виграє останні акорди, а тоді знову наринають перешкоди.

Чи почули інші? Чи чути їм, як просто зараз його серце грюкотить об ребра? Ось дощ накрапає між високими будинками. Ось Фолькгаймер, чиє підборіддя лежить на грудях. Фредерік казав, що в нас немає вибору, що не ми господарі нашого життя, але врешті-решт саме Вернер прикидався, що не мав вибору, Вернер, який дивився, як Фредерік виливав відро води собі під ноги: «Не виллю», — Вернер, який залишався осторонь, коли почали сипатися наслідки цього вчинку. Вернер, який спостерігав, як Фолькгаймер заходив