Ентоні Дорр - Все те незриме світло

одвірка й поїдають Фолькгаймера великими очима. За ними шість розквітлих роменів у сутінках утворюють обриси мертвої дівчинки, а тоді знову стають квітками.

— Принести ще? — питає господар готелю.

Вернер не може похитати головою. У цю мить йому страшно опустити долоні — ану ж вони пройдуть просто крізь стіл.

Вони їдуть цілу ніч і зупиняються на світанні біля блокпосту на північному краєчку Бретані. Удалині бовваніє обнесена мурами цитадель Сен-Мало. Хмари — розкидані стрічки м’яких сірих і синіх барв, а під ними — такий самий океан.

Фолькгаймер показує черговому їхні документи. Не питаючи дозволу, Вернер вилізає з вантажівки й переступає через низький парапет, прямуючи на пляж. Він оминає декілька барикад і підходить до краю води. Праворуч від нього — смуга захисних перешкод, схожих на дитячі іграшки-коробочки з лялькою на пружині, — колючий дріт простягається щонайменше на півтора кілометра вздовж узбережжя.

На піску жодного сліду. Хвилястою лінією лежить галька й шматки водоростей. Видно трисусідні острови з низькими кам’яними фортецями; на причалі світиться зелений ліхтар. Чомусь це здається доречним — дійти до краю континенту, бачити перед собою лише море з його матовою поверхнею. Наче це й був той кінцевий пункт, до якого Вернер ішов, відколи поїхав із Цольферайна.

Він умочає долоню у воду й кладе пальці до рота, щоб відчути солоний смак. Хтось його гукає, але Вернер не обертається; понад усе йому хочеться стояти тут увесь ранок і дивитися, як під променями світла перекочуються хвилі. Вони вже волають: Бернд, а тоді Нойман Перший. Нарешті Вернер обертається й бачить, що вони махають, й обережно йде в бік «Опеля», оминаючи колючий дріт.

На нього дивляться з десяток людей. Вартові, жменька містян. Багато з них приклали долоні до рота.

— Дивися під ноги, хлопче! — кричить Бернд. — Там міни! Ти що, не бачив знаків?

Вернер залізає в кузов і схрещує руки на грудях.

— Зовсім звихнувся? — питає Нойман Другий.

Кілька душ, яких вони бачать у старому місті, притискаються спинами до стін, щоб пропустити побитий «Опель». Нойман Перший зупиняється навпроти чотириповерхової будівлі зі світло-блакитними віконницями.

— Kreiskommandantur,[57] — оголошує він. Фолькгаймер іде всередину й повертається разом із полковником у польовому однострої: мундир райхсверу, широкий ремінь, високі чорні чоботи. Слідком за ним — двоє ад’ютантів.

— Ми вважаємо, що тут діє ціла мережа, — доповідає один ад’ютант. — Після закодованих числових послань вони передають оголошення: про народження, хрещення, заручини й смерті.

— А тоді лунає музика, майже завжди, — додає другий. — Що це означає — нам не відомо.

Полковник проводить двома пальцями вздовж своєї досконалої лінії підборіддя. Фолькгаймер дивиться на нього, а тоді на його помічників так, наче переконує засмучених дітей у тому, що якась несправедливість буде виправлена.

— Ми знайдемо їх, — обіцяє він. — Це не забере багато часу.

Числа

Райнгольд фон Румпель відвідує лікаря в Нюрнберзі. «Пухлина в горлі, — повідомляє лікар, — уже діаметром чотири сантиметри. Пухлину в тонкій кишці виміряти важче».

— Три місяці, — виносить вирок лікар. — Може, чотири.

Годину по тому фон Румпель приходить у гості на вечерю. Чотири місяці. Сто двадцять світанків, ще сто двадцять разів йому треба буде примусити своє зболене тіло встати з ліжка і вбратися в уніформу. Офіцери за столом обурено обговорюють інші числа: восьмий та п’ятий підрозділи німецької армії відступають на північ через усю Італію, а десятий, певно, перебуває в оточенні. Можливо, вони втратять Рим.

Скільки солдатів?

Сто тисяч.

Скільки одиниць машинерії?

Двадцять тисяч.

Подають печінку. Кубики, посипані сіллю й перцем, скупані в багряній підливці. Коли тарілки забирають, фон Румпель віддає свою, повну неторканої страви. Три тисячі чотириста марок — це все, що в нього залишилося. І три крихітні діаманти, які він тримає в конверті у своєму портфелі. Кожен, напевно, десь із карат.

Якась жінка за столом із захватом розповідає про перегони хортів, про швидкість і збудження, яке вона відчуває, коли на них дивиться. Фон Румпель простягає руку взяти круглу дужку своєї чашки з кавою, намагається приховати дрож. Офіціант торкається його руки.

— Вас до телефону. Із Франції.

Фон Румпель виходить крізь обертові двері на ватяних ногах. Офіціант ставить телефон на столик і йде геть.

— Пане фельдфебель? Це Жан Бриньон.

Це ім’я фон Румпелеві нічого не каже.

— У мене є інформація щодо замкаря. Ви ще питали про нього торік.

— Про Леблана.

— Так, про Даніеля Леблана. Пам’ятаєте про мого двоюрідного брата? Ви пропонували допомогу. Сказали, що як я щось дізнаюся, то ви йому допоможете.

Три кур’єри, двох знайдено, залишилося розгадати лише одну загадку. Фон Румпелеві мало не щоночі сниться богиня: полум’яне волосся, пальці-корені. Божевілля. Навіть зараз, доки він стоїть біля телефону, плющ обвиває його шию, залізає у вуха.

— Так, пам’ятаю. Що ви з’ясували?

— Леблана звинувачено в змові, щось пов’язане з якимсь шато в Бретані. Арештували в січні 1941 року після сигналу від місцевого. При ньому знайшли креслення й ключі-відмички. Його також сфотографували, коли він робив заміри в Сен-Мало.

— У якому він таборі?

— Я не зміг цього дізнатися. Система досить складна.

— А хто інформатор?

— Малонець на прізвище Левіт. На ім’я Клод.

Райнгольд замислюється. Сліпа донька, квартира на рю де Патріарш. Порожня від червня 1940 року, відколи Національний музей природничої історії оплачує оренду. Куди б він подався, якби мав кудись утекти? Якби мав із собою щось цінне? Якби мав вести з собою сліпу доньку? Нащо їхати в Сен-Мало? Хіба що там живе хтось, кому можна довіряти.

— Мій брат, — нагадує Жан Бриньон. — Ви допоможете моєму брату?

— Дуже вам дякую, — відповідає фон Румпель і кладе слухавку.

Травень

Останні дні травня 1944 року в Сен-Мало схожі Марі-Лор на останні дні травня 1940 року в Парижі: такі ж довгі й ароматні. Наче все живе поспішає жити, перш ніж настане катастрофа. Повітря дорогою до пекарні мадам Руель пахне їй миртою, магнолією і вербеною; лоза гліцинії вибухнула квітом; скрізь навкруги висять аркади й завіси висних квітів.

Вона рахує дощові риштаки: на двадцять першому проходить повз крамницю м’ясника, чує, як вода зі шланга ллється на кахлі; на двадцять п’ятому вона біля пекарні. Кладе продуктовий купон на прилавок.

— Одну просту хлібину, будь ласка.

— Як поживає твій дід? — слова ті самі, але голос у мадам Руель інакший. Збуджений.

— У нього все гаразд, дякую.

І тут мадам Руель робить те, чого ніколи раніше не робила, — вона простягає руки над прилавком і кладе свої білі від борошна долоні на щоки Марі-Лор.

— Яка ти дивовижна дитина!

— Ви плачете, мадам? Щось негаразд?

— Усе чудово, Марі-Лор, — долоні зникають, перед нею з’являється хлібина — важка, тепла, більша, ніж завжди. — Скажи дідові, що час настав. Русалки