Террі Пратчетт - Озброєні, Террі Пратчетт

Ні, сер. Пан Ваймз завжди казав, що людина повинна знати свої обмеження. Якби був король, то найкраще, що він міг би зробити, це виконувати гідну роботу.

— І справді.

— Але, можливо, якби була якась нагальна потреба… то, може, він міг би подумати ще раз? — Морква повеселішав: — Це те саме, що Сторожа. Коли ми потрібні, то ми справді потрібні. А коли не потрібні… ну, краще просто патрулювати вулиці і кричати: «Все добре». Звичайно, якщо все справді добре.

— Капітане Моркво, — сказав лорд Ветінарі, — оскільки ми так добре розуміємо один одного, а, здається, ми й справді розуміємо один одного… я б хотів вам щось показати. За мною.

Він вийшов до тронної зали, яка в цей час була зазвичай порожньою.

Він пройшов по широкій підлозі і виставив руку вперед.

— Я думаю, ви знаєте, що це?

— Звичайно. Золотий трон Анк-Морпорка.

— І ніхто не сидів у ньому багато століть. Ви коли-небудь про це думали?

— Що саме ви маєте на увазі, сер?

— Стільки золота… А з Латунного моста зняли навіть латунь. Погляньте за трон, будьте ласкаві.

Під Морквою заскрипіла підлога.

— Дідько!

Патрицій заглянув через його плече.

— Та це ж просто золота фольга на деревині.

— Саме так.

Це навряд чи було навіть деревиною. Гнилизна та черви боролися між собою за кожен його біорозкладальний фрагмент. Морква тицьнув у трон мечем, і частина його м’яко зсипалася в пухирці пилу.

— Що ви думаєте з цього приводу, капітане?

Морква випростався.

— В цілому, сер, добре, що люди про це не знають.

— Я так завжди і думав. Ну, не буду вас затримувати. Я впевнений, у вас ще є що організовувати.

Морква відсалютував.

— Дякую, сер.

— Гадаю, ви і… гм… молодший констебль Анґва… Ви добре ладнаєте?

— У нас чудове взаєморозуміння, сер. Звичайно, є невеликі труднощі, — відповів Морква, — але, якщо брати позитивний бік, у мене завжди є хтось, готовий прогулятися містом.

Коли Морква вже тримав долоню на ручці дверей, лорд Ветінарі знову його окликнув.

— Так, сер?

Морква озирнувся на високого худого чоловіка, який стояв у великій голій кімнаті біля золотого трону, що поступово догнивав.

— Ви цікавитеся словами, капітане. Я можу попросити вас поглянути на один текст, який ваш попередник не зміг зрозуміти повністю?

— Сер?

— Ви ніколи не думали, звідки взялося слово «політик»? — спитав Патрицій.

— А ще є комітет Сонцесяйного притулку, — пояснювала леді Ремкін за обіднім столом. — Ти повинен все це вивчити. І Асоціація землевласників. І Дружньої вогнедишної ліги. Ну ж бо. У тебе не буде часу нудьгувати.

— Так, люба, — сказав Ваймз.

Попереду були дні, заповнені роботою в комітетах та благодійних організаціях, які нікого не цікавили… до яких нікому не було справи. Напевно, це краще, ніж просто тинятися вулицями. Леді Сибіл та пан Ваймз.

Він зітхнув. Сибіл Ваймз (у дівоцтві Ремкін) стурбовано на нього подивилася. Вона знала його іншим. Той Сем Ваймз вібрував внутрішнім гнівом людини, що готова заарештувати хоч самих богів, якщо вони порушать закон. А потім він віддав свій значок і став… Принаймні це був уже не той Сем Ваймз.

Годинник у кутку відбив восьму. Ваймз витягнув свій подарунковий годинник і відкрив його.

— Цей годинник на п’ять хвилин поспішає, — сказав він, трохи голосніше за дзвін.

Він закрив кришку і знову прочитав на ній слова: «На варті, вашого часу, від старих друзів, з Варти».

Він був певен, що за цим стояв Морква. Ваймз упізнав і почерк, і цей безглуздий потяг до зайвих ком.

«Вони попрощалися з тобою, вони залишили тебе без звичних справ. І подарували годинник…»

— Перепрошую, пані.

— Що, Віллікінсе?

— На порозі вартовий. Біля чорного входу.

— Ти відправив вартового до чорного входу? — спитала леді Сибіл.

— Ні, пані. Він сам прийшов до того входу. Це капітан Морква.

Ваймз затулив очі долонею.

— Його зробили капітаном, а він підходить до чорного входу, — сказав він. — Так, у цьому весь Морква. Приведіть його.

Ніхто, окрім Ваймза, не помітив, але дворецький поглядом шукав дозволу від леді Ремкін.

— Роби так, як каже господар, — ввічливо наказала вона.

— Я нікому не гос… — почав Ваймз.

— Семе, облиш, — заспокоювала його леді Ремкін.

— Ні, не господар, — похмуро сказав Ваймз.

Морква увійшов і зупинився, як за командою «струнко». Як завжди, кімната стала для нього просто фоном.

— Все гаразд, хлопче, — сказав Ваймз так мило, як тільки міг. — Тобі не потрібно салютувати.

— Потрібно, сер, — заперечив Морква. Він подав Ваймзові конверт з печаткою Патриція.

Ваймз підхопив ніж і зрізав печатку.

— Гадаю, стягнуть з мене п’ять доларів за те, що ношу вдома кольчугу, — пробурмотів він.

Він читав, рухаючи губами.

— Дідько! — сказав він врешті-решт. — П’ятдесят шість?

— Так, сер. Щебінь з нетерпінням чекає на новобранців.

— У тому числі на нежить? Тут написано, що набір відкрито для всіх, незалежно від виду чи тілесного стану.

— Так, сер, — твердо сказав Морква. — Всі вони громадяни.

— І що, до Сторожі зможуть вступити вампіри?

— Вигідно для нічних чергувань, сер. І повітряного спостереження.

— І завжди корисно, якщо знадобиться зайва домовина.

— Так, сер?

Ваймз спостерігав, як його невдалий жарт проходить повз голову Моркви, навіть не постукавши в мозок. Він повернувся до листа.

— Гм. Пенсії для вдів. Ти ба!

— Так, сер.

— Відкриття старих приміщень Сторожі?

— Саме так написано, сер.

Ваймз читав далі:

«Також ми вважаємо, що оновлена і розширена Сторожа потребує досвідченого керівника, якого б, поважали, усі верстви, суспільства, і ми переконані, що ця посада призначена саме для вас. Тому ви негайно берете на себе обов’язки командора Міської сторожі Анк-Морпорка. Ця посада, традиційно, пов’язана з лицарським орденом, який ми, з нагоди, і запроваджуємо знову.

Сподіваюсь, мій лист застане вас у доброму здоров’ї,

Щиро ваш,

Гевлок Ветінарі (Патрицій)»

Ваймз прочитав це ще раз.

Він барабанив пальцями по столу. Не було сумнівів, що підпис був справленім. Але…

— Капр… капітане Моркво?

— Сер! — Морква дивився прямо на нього блискучим поглядом особи, що пишалася своїми службовими досягненнями, та з абсолютною рішучістю ухилятися від будь-яких прямих питань.

— Я… — Ваймз знову взяв листа, поклав його, знову взяв і передав його Сибіл.

— Дивовижно! — сказала вона. — Лицарство? Краще пізно, ніж ніколи.

— Та ні! Це ж не для мене! Ти ж знаєш, що я думаю про так званих аристократів цього міста… звичайно, крім тебе, Сибіл.

— Можливо, саме час розбавити статистику, — сказала леді Ремкін.

— Його світлість сказав, — втрутився Морква, — що жодна частина наказу не підлягає обговоренню, сер. Все або нічого,