Хосе Карлос Сомоса - Печера ідей, Хосе Карлос Сомоса

чимось новим. Після Мерагрової смерті тобі довелося зносити жахливу самотність, чи не так? Важкий тягар двох дітей, яких треба виховувати, життя в цьому місті, що зачинило перед вами всі двері, у цій похмурій оселі… Бо ж твоя оселя дуже похмура, Етідо. Раби кажуть, що тут мешкають привиди… Я запитую себе: скільки привидів за всі ці роки бачила ти і твої діти?.. Скільки потрібно самотності, скільки темряви, щоб перемінитися?.. У минулому все було інакше…

Етіда несподівано лагідно перебила його:

— Ти не згадуєш про минуле, Геракле.

— Так, не згадую. Принаймні з власної волі. Але ти помиляєшся, якщо гадаєш, що минуле нічого не значить для мене…

Він стишив голос і мовив далі тим самим холодним тоном, неначе розмірковував уголос:

— Минуле мало твій вигляд. Тепер я це знаю, і можу тобі зізнатися. Минуле всміхалося мені твоїм юним обличчям. Моїм минулим протягом тривалого часу був твій усміх… Теж не з моєї волі, певна річ, але цей світ влаштований так, як він влаштований, і, можливо, настала мить визнати це і прийняти… я маю на увазі: визнати перед самим собою, хоча ні ти, ні я нічого з цим не можемо вдіяти…

Він швидко бурмотів, опустивши очі й не йдучи на жодні поступки перед тишею.

— Але тепер… тепер я дивлюся на тебе і не можу зрозуміти, що у твоєму обличчі лишилося від того минулого… Тільки не думай, що це має для мене значення. Я вже казав: усе відбувається так, як того хочуть боги, і шкодувати про щось ні до чого. До того ж, як тобі відомо, я не надто схильний до емоцій… А втім, неочікувано виявив, що теж не цілком позбавлений їх, нехай навіть коротких і нечастих… Це й усе.

Він замовк і натужно ковтнув слину. Його м’ясовитих щік торкнувся легесенький привид рум’янця. «Вона, либонь, гадає, до чого всі ці зізнання», — подумав він. Відтак, ледь здійнявши голос, мовив далі буденним тоном:

— Проте перш ніж піти, я хотів би дещо дізнатися… Це вкрай важливо для мене, Етідо. Це ніяк не пов’язано з моєю роботою розгадника, запевняю тебе; це суто особисте питання…

— Що саме ти хочеш знати?

Геракл підніс руку до губ, немовби зненацька відчув сильний біль у роті. По якійсь хвилі, далі не дивлячись на Етіду, він сказав:

— Спершу я маю дещо пояснити. Відтоді як я почав розслідувати Трамахову смерть, мої ночі раз по раз тривожив жахливий сон: я бачу руку, яка стискає щойно вирване серце, і воїна віддалік, який щось каже, але що саме — я не чую. Я ніколи не надавав ваги снам, адже вони завжди видавалися мені безглуздими, ірраціональними, такими, що суперечать законам логіки, але саме цей підштовхнув мене до думки, що… Зрештою, треба визнати, Істина часом виявляє себе дивними способами. Адже той сон намагався нагадати мені про одну деталь, яку я забув, одну дрібницю, яку мій мозок увесь цей час відмовлявся пригадувати…

Він зволожив язиком сухі губи й повів далі:

— Тої ночі, коли принесли Трамахів труп, начальник прикордонної варти стверджував, що сказав тобі тільки те, що твій син мертвий, не повідомивши подробиць… Воїн у моєму сні раз по раз повторював ці слова: «Вона знає лише те, що її син помер». Потім, коли я прийшов, щоб висловити співчуття, ти сказала щось на кшталт: «Боги сміялися, вириваючи й пожираючи серце мого сина». У Трамаха справді було вирване серце, Асхіл підтвердив це, оглянувши труп… Але звідки ти, Етідо, знала про це?

Геракл уперше звів погляд на безвиразне обличчя жінки. Відтак мовив далі голосом, цілковито позбавленим емоцій, неначе був при смерті:

— Проста фраза, нічого більше… Самі лише слова. Якщо міркувати логічно, немає жодної причини вважати, що вони означають щось інше, крім скорботи, що це не просто метафора, мовне перебільшення… Але тут не йдеться про логіку: це сон. Сон, який підказує мені, що ці слова — помилка, чи не так?.. Проклинаючи богів, ти хотіла ошукати мене удаваним горем, але припустилася помилки. Твоя проста фраза лежала в моїй підсвідомості, наче зерно, і проросла після того жахливого сну… Сон підказував мені істину, але я ніяк не міг роздивитися, кому належить рука, що стискає серце, ця тоненька рука, що змушувала мене щоночі тремтіти й стогнати, Етідо…

Голос йому надломився. Геракл замовк. За мить знову опустив очі й спокійно мовив:

— Решта все просто: ти казала, що втаємничена у Священні містерії, як і твій син, як і Анфіс, Евней та Менехм… як і моя рабиня, що намагалася вбити мене вчора вночі… Проте ці Священні містерії — не Елевсінські, адже ж так? — він швидко здійняв руку, неначе боявся почути відповідь. — О, мені це байдуже, клянуся тобі! Я не маю бажання втручатися у твої релігійні вірування… Як я сказав, я прийшов дізнатися лише одну річ, після цього я піду…

Він пильно глянув жінці в обличчя і м’яко, майже з ніжністю, мовив:

— Скажи мені, Етідо, бо цей сумнів мордує мою душу… Якщо правда те, що я думаю… якщо ти одна з них, скажи мені… Ти лише дивилася чи, може… — він знову поквапно здійняв руку, немовби показуючи, що відповідати поки не треба, хоча вона не ворухнулася, не розтулила губ, не кліпнула й жодним іншим чином не виявила наміру говорити. Благальним тоном Геракл додав: — Заради богів, Етідо, скажи мені, що ти не завдала шкоди власному синові… Якщо треба, збреши, прошу тебе! Скажи: «Ні, Геракле, я не брала в цьому участі». Лише це. Брехати словами неважко. Мені потрібна ще одна твоя фраза, щоб угамувати біль від першої. Присягаюся Зевсом, мені байдуже, котра з них двох істинна! Скажи мені, що не брала участі в цьому, і даю тобі слово, що вийду крізь ці двері й більше не потурбую тебе…

Запала коротка мовчанка.

— Я не брала участі, Геракле, запевняю тебе, — промовила зворушена Етіда. — Я була не здатна завдати шкоди власному синові.

Геракл збирався щось відповісти, але слова, чітко сформовані в його голові, дивним чином