Євгеній Шульженко - Знайдені, Євгеній Шульженко

- Ви йдете? – спитав хлопець, подивившись на Мілану.

- Дійсно, - засміявся Костя, вдаривши себе долонею в лоба, - ми й забули про вас! – махнув рукою, запрошуючи, - Мілана, Ліза, йдемо з нами. Не думайте про те, що тут відбувалось, прийдемо до табору. – він помовчав, - ми допоможемо забути неприємні моменти, як і обіцяли.

Мілана та Ліза не зрушили з місця, вони не збирались нікуди йти. Але й хлопців відпускали не хотіли. «Як це зробити?» - подумала Мілана, зітхнувши в розпачі. «Не лізь!» - почула вона у відповідь розлючений голос Аринки. «Не хочете йти, не йдіть. Ми все одно вас зламаємо, буде значно гірше для вас» - дівчинка з зеленими очима погрожувала.

Несподівано, Мілана опустила лук та стрілу, вона згадала пропозицію Лізи, що пролунала біля озера, коли вони вирішили поговорити окремо. Дівчина закрила очі та спробувала вигнати всі думки. Вона запрошувала темряву зайти всередину, звільнити від усього. Спочатку вона хвилювалась, адже поспішала. Мілана абсолютно ясно розуміла, що навіть, якщо вони зараз кинуться на Костю з Аринкою, то нічого не зможуть зробити. Вартові мають страшну силу, вони міцні, їм не зашкодити. Але чи так це в проміжному світі, як тут?

Темрява увійшла в дівчину, думки розтанули чорними плямами. Мілана відчула холодний вітерець, відкрила очі. Вона стояла на ті же галявині. Навколо все ті ж сутінки, що були за мить до цього. Але різниця була в тому, що поряд з нею не було Лізи. Вона не тримала в руках нічого, кулаки були міцно стиснуті.

Піднявши погляд, Мілана побачила оленя з велетенськими рогами та рись, що нервово махала своїм коротким хвостом. Обидва вартові дивились прямо на Мілану, від них хвилями йшов гнів. Вони знали про здатність Мілани, але все сподівались, що це було випадково.

Олень застукав копитами, розвернувшись до дівчини, опустив в її сторони свої роги. Рись теж розвернулась та присіла, готуючись до стрибку, загарчала низьким та погрозливим голосом. Від цього Мілана відчула холодок напружилась, приготувалась тікати до дерева.

Мілана несподівано помітила дві тіні біля вартових. Придивившись, вона впізнала силуети Івана та Діми. Вони стояли та не рухались, наче хтось натиснув кнопку та виключив їх. Вони стояли та чекали своєї команди. Ще, було дивно те, що Діма наче світився повністю. Від ніг до голови. Іван не світився як його друг, лише щось яскраве мерехтіло всередині його руки. Наче невелика зірочка, що випадково впала з неба, та потрапила всередину хлопця.

- Що ви таке? – питала Мілана, не очікуючи, що її почують чи зрозуміють.

Вартові зреагували миттєво, олень заржав, а рись загарчала. Звірі рушили вперед, потроху підходячи до дівчини. Мілана зрозуміла, що мала щось зробити, та йти на цих демонів з голими руками – це точно самогубство.

Вона може повернутись в світ лісу, а може дещо спробувати зробити. Дівчина опустила руки, одну засунула в кишеню. Вона підняла погляд на Івана та хитро всміхнулась. Кинувшись вперед, з криками скаженого дикуна, Мілана замахала руками. Вартові проміжного світу не очікували такої реакції, на деякий час завмерли, а потім кинулись на ворога.

Несподівано, Мілана спинилась та чкурнула вправо. Рись стрибнула вперед та не встигла зреагувати на маневр дівчини. Олень той взагалі біг вперед, не побачивши, що відбувається. Дівчина стрибнула до Івана та спробувала його схопити. Їй не вдалось цього зробити, руки пройшли скрізь хлопця. Судячи з реакції він взагалі нічого не відчував, оскільки не знаходився в проміжному світі. Хоча силует його тут був. «Потім буду питання задавати» - подумала Мілана та засунула руку в кишеню.

На мить, вона подивилась на вартових, що вже розвернулись та кинулись на дівчину. Мілана швидко витягла зламане лезо, яким порізалась, коли знайшла Івана. Лезо не блищало, не вказувало на себе, оскільки в цьому світі не було місяця та зорь. Дівчина прицілилась в руку Івана та спробувала провести ним, наче хотіла зробити розріз.

Далі почалось щось неймовірна. Миттєво, Іван опинився біля дівчини. Не його контури чи тінь, він сам. Хлопець закричав від болю, оскільки Мілана розрізала йому руку. Почала текти кров, від чого світ навколо почало трясти, наче почався землетрус. Вартові спинились та загарчали щосили, не сміючи підійти ближче. Вони стрибали, ревіли, ржали та нявкати.

Мілана схопила руку Івана та обережно обмацала. Вона відчула щось маленьке та тверде. Дівчина сподівалась, що світла зоря – це дійсно щось фізичне. Її здогадка була вірна. Мілана підняла лезо та спробувала підняти шкіру хлопця. Це було неймовірно страшно та огидно. Іван кричав, але не міг ворухнутись, Мілана мала знайти сили та довести справу до кінця. Вона стиснула зуби та просунула лезо в середину руки. Вона відчула твердий предмет та підділа його ножом. Ще мить, з рани вийшов зламаний кіготь рисі та впав на землю. Він зашипів та почав світитись, горіти.

Світ перестав трястись, шипіння вмить спинилось. На місці кігтя нічого не лишилось. Мілана швидко глянула на Івана, але той наче нічого не бачив. Було враження, наче він зараз стоїть, не маючи можливості рухатись, як тоді коли олень приходив до Мілани, коли вона ціпеніла.

- Я врятую тебе, - сказала Мілана та відпустила руку хлопця.

Олень та рись рушили вперед, зрозумівши, що ніщо їх зараз не тримає. Мілана зреагувала миттєво. Вона відскочила в сторону та закрила очі, виганяючи темряву з голови, з думок. Вона благала ліс прийняти її назад. Ліс погодився, прийняв.

Відкривши очі, Мілана відчула нудоту. Її одразу знудило, одразу кинуло в жар. Вона втратила рівновагу та впала на землю. Підскочила Ліза, підскочив Іван. В останню мить, дівчина побачила, що Костя з Аринкою та Дімою чкурнули в ліс. Мілана відчула неймовірну втому, вона закрила очі, розуміючи, що не має сил їх відкрити.