Марчін Швьонтковський - Пси господні, Марчін Швьонтковський

за життя. І хоча граф не сумнівався, що якщо він відправить свою доньку з красенем–офіцером на північ, то вінчання відбудеться лише для того, щоб зберегти зовнішній вигляд, навіть якщо наречений буде на смертному одрі, він також знав, що справа не в цьому. Ерікссон, що привіз запрошення, дав йому остаточний доказ цього – натякнувши, що без Катаріни він нікуди не поїде.

Тож він погодився, бо що йому ще залишалося робити?

Відтоді шведські кавалеристи тинялися навколо замку, дедалі більше втрачаючи терпець. І хоча насправді вони зазвичай дбали про себе і не витрачали припаси замку (за винятком самого Ерікссона, який без зайвих слів користався гостинністю графа), їхня присутність, принаймні через політичні негаразди, дуже хвилювала Даніеля . Тим паче, що лише через тиждень прибули нові гості, ще більш несподівані. Граф згадав це, продовжуючи оглядати горизонт з тераси. Він знову вилаявся, тупаючи ногами.

Клопіт голландців у Німеччині полягає в тому, що вони не тільки не мають уявлення про звичаї, які панують тут, але й, вважаючи себе невідомо ким, нещадно звеличують себе над місцевими жителями. Подібні проблеми є і з науковцями, незалежно від національності та приналежності. Висновок полягає в тому, що голландські вчені, мабуть, були особливо неприємними. Тому, коли двоє з них з’явилися в стінах замку графа, видаючи себе за емісарів Лейденського університету, разом із групою вестфальських найманців із Клеве, Бергу чи Ліппе, Даніель був не на жарт занепокоєний. Однак, не бачачи іншого виходу, він зробив гарну міну до поганої гри і запросив ведучих осіб певної кавалькади на вечерю, вдаючи, що присутність драгунів у синіх плащах у цій частині Німеччини є чимось цілком природним.

На обіді були присутні Бессерер, обидва вчені, і командир їхнього ескорту, чиє зловісне прізвище було Краузе (нім. "подряпина"). У той час як голландці, одягнені в імпозантні, але прості суконні сюртуки з мереживними пишними комірами прямо з гельдерландських мануфактур, здавалися відносно нешкідливими, кондотьєр одразу справив на Даніеля погане враження. Це була похмура особистість із важкою західною красою, густими бровами, великою бородою, коротко підстриженим волоссям і обов’язковим шрамом на щоці, який, однак, не виглядав так, ніби він зробив його навмисно, відповідно до моди найманців. Краузе не розлучався зі своїм мечем аж до обіду, що було грубим вчинком, який зводив хазяїна з розуму, і хоч під ремінною бронею[6] він був одягнений у цілком пристойне вбрання, було видно, що воно не парадне.

– Як ми вже згадували, – сказав один із голландців, брюнет, характерно гортанно вимовляючи звуки, що було стерпним для північних німців, але була просто жахливим тут, на півдні – ми прибули з Лейденського університету, тому маємо дуже довгу дорогу позаду себе. Далі ярмарку в Роттердамі ми зазвичай не їдемо, – пожартував він, але Даніель зовсім не сміявся, лише змусив себе чемно скривитися. – Як ми вже згадували, я магістр Пітер ван дер Ельзевейр, а мій молодший компаньйон – бакалавр Крістоф Ейве, – продовжував він, чомусь повторюючи те, що вже сказав у дворі. – Вам, мабуть, дуже цікаво, чому ми сюди прибули. Що ж, ми прибули за дуже важливою справою, яку хочемо вирішити якомога швидше та якісніше. Це питання є надзвичайно важливим.

– Ви прибули сюди з приводу, так, так, це я вже це знаю. А в чому саме справа?

– Ми хочемо взяти вашу доньку на навчання до нашого університету, – відповів білявий Ейве, заговоривши вперше з початку вечері.

Ван дер Ельзевейр зиркнув на нього.

– Розумію, – сказав граф і кивнув, хоча нічого не зрозумів. – А якщо можна запитати, чому з усіх дівчат у Німеччині ви обрали саме мою доньку? І звідки