Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі - Дата Туташхіа, Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі

Щоденники поручика Андрієвського

1884 року 9 квітня

У себе в установі я можу мати не більше як одного писаря. А справ тим часом без ліку. Я ніяк не міг знайти порядної, грамотної людини на постійну службу. І я за десять карбованців на місяць домовився з одним акцизним чиновником; він приходить тричі на тиждень вечорами і працює. Юнак той має гімназичну освіту, але своїми широкими знаннями не поступається тому, хто скінчив університетський курс. Він схильний до гуманітарних наук, а особливо цікавиться правом, виявляє навіть здібності до нього. Мушні його звати, а прізвище Зарандіа. Сидить він завжди в кімнаті начальника канцелярії. В неї виходять одні з дверей мого кабінету. Я часто лишаю їх відчиненими, щоб у разі потреби покликати чиновника.

Якось наприкінці дня, коли всі вже порозходились, я лишився чекати Зарандіа, щоб підготувати й переписати деякі документи. Він прийшов, як завжди, вчасно і взявся писати під мою диктовку. Через якийсь час, витягаючи носову хусточку, Зарандіа упустив з кишені червінець. Монета, дзенькнувши, покотилася по підлозі. Зарандіа подивився на неї й спитав, чи не моя... Я похитав головою й сказав, що бачив, як золотий випав з його кишені. Зарандіа вкрай здивувався — за його словами, він не брав грошей з дому.

Монета поблискувала на підлозі. Зарандіа дивився на неї, ніби розмірковуючи, як це вона могла опинитись у нього в кишені. Раптом згадавши щось, підняв монету й поклав на стіл. Ми вернулися до диктовки. Видно було, що Зарандіа хвилювався, він неспокійно совався на стільці. Коли я скінчив диктувати, він попросився вийти, пообіцявши вернутись через півгодини й переписати документи.

Я спитав, яка причина його хвилювання й поспішності. З’ясувалося, що вдень він ревізував якогось дрібного ремісника, виявив товар, прихований від оподаткування, і склав акта. Він був певний, що ремісник, не насмілившись прямо запропонувати хабара, непомітно поклав йому в кишеню того червінця, більше ніде було взятися грошам. Зарандіа сказав, що негайно повинен повернути їх. Усе це він випалив одним духом, зібрав зі столу папери, відніс у канцелярію і пішов.

Невдовзі, попрощавшись з начальником канцелярії, пішов додому і я. Годині о восьмій я повернувся, але зайшов у кабінет через чорний хід. Що я вернувся, очевидно, не помітили ні начальник канцелярії, який затримався в той день довше ніж звичайно, ані Зарандіа, що на той час теж уже повернувся.

— То що ж, узяв він золотого червінця чи відмагався? — трохи згодом почув я голос начальника канцелярії.

— Узяв. Він зніяковів,— мовив Зарандіа.

— Гм, зніяковів! Не зніяковів, я гадаю, а розгубився. Мабуть, подумав, що сума здалася вам мізерною, і тому ви повернули її,— сказав начальник канцелярії.

— Не знаю, може, й так.

— Не треба було повертати!

— А як же? — щиро здивований, спитав Зарандіа.

— Просто. Не треба було повертати!

— Не можна.

— Можна. А коли казна вам платить мізерне жалування — це можна?.. Вам його вистачає? — Начальник канцелярії став покашлювати, чекаючи відповіді.

— Немає такого жалування, якого вистачало б людині. Їй треба пристосовуватися до свого жалування. Скільки не дай, ще більше хочеться. Не буває великого й малого жалування. Є великий і малий апетит.

Видно, начальник канцелярії не одразу змикитив, що відповісти. По довгій паузі він мовив:

— А у вас, добродію, апетит утричі більший від жалування!

— Як це? Я не задумувався, правду кажучи. Чому вам так здається?

— А тому, що жалування вам не вистачає і ви за десять карбованців на місяць скрипите тут пером три вечори на тиждень.

Зарандіа щиро розсміявся:

— Я працюю не заради десяти карбованців. У мене лишається вільний час, треба ж його якось використати.

— Як вас послухати — ви працюєте не заради грошей. Ви й за п’ять карбованців пішли б, хіба ні?

— Ні, за п’ять не пішов би!

— А що ж робили б?

— Шукав би роботу на десять карбованців.

— Десятка це що — сакральна цифра?

— Ні, моє основне жалування та ще червінець до нього становлять доход, який дає мені можливість решту вільного часу — чотири вечори і неділю вдень — використати на себе. До того ж час, який я витрачаю на додаткову службу, вартий саме десяти, а не п’яти карбованців.

— Ха-ха-ха, дивовижна теорія, їй-богу! Чи не назвете джерела цієї мудрості, ласкавий добродію?

— Нехай колись іншим разом,— ухилився Зарандіа од відповіді.

— Навіщо ж відкладати?

— Тоді слухайте: давньогрузинська світська література та деякі богословські твори.

Цікаво, чи такий цей Зарандіа насправді, чи грає такого.

1884 року 14 листопада

Учора ми з Датою Туташхіа поїхали в повіт двомісними дрожками. Конячина бігла клусом. Сіялася мжичка. Дорогою ми наздогнали літню жінку. Вона ледве ноги тягла, змокла до рубця і вся тремтіла від холоду. Дата запропонував їй своє місце на дрожках, сказавши, що до міста недалеко і йому навіть хочеться пройтися пішки. Я, звичайно, згодився. Мокрі як хлющ, приїхали ми в повіт.

У місті ми спочатку зайшли в моїх справах до крамнички канцелярських товарів, а тоді до мануфактурної крамниці, де і йому, й мені треба було дещо купити. Була то неділя, базарний день, покупців було багато, і біля прилавка зібралося одразу кілька десятків людей. Проте ждати нам довелося недовго. Прикажчик уже розгорнув перед нами кілька сувоїв матерії, коли до крамниці впурхнула жінка Шабатава. Учитель Шабатава — молодий іще, і жінка в нього молода, гарненька, але трохи якась легковажна. Безцеремонно розштовхуючи людей, вона сунулася до прилавка. Хотіла вона відштовхнути й Туташхіа. Дата озирнувся, зміряв її поглядом з голови до ніг і враз заступив дорогу, вродлива жінка молодого вчителя все ще не вгамовувалась, але Туташхіа не поступився, а щоб зрушити його з місця хоч на вершок, потрібна була