Кулик Степан - Відродження-3, Кулик Степан

— Сідай. Приємного... Зголоднів, мабуть?

М'ясо було просто чудовим. Просмажені до хрумкої скоринки скибочки буквально танули в роті.

— Ти наче три дні не їв, — усміхнулася дівчина. — Не поспішай. Ніхто не забере. Я цілу сковороду насмажила.

— Смачно… — пробурмотів я з набитим ротом, поглядаючи на дівчину, що сиділа навпроти і дивилася на мене зі щасливими іскрами в очах. І раптом такий спазм перехопив горло, що довелося схопити келих і добре відпити. Я не міг довше тримати її в невіданні.

Мабуть, моє обличчя при цьому так змінилося, що очі Сашки злякано розплющилися, і вона стривожено подалася вперед.

— Подавився? Постукати?

— Ні… — хитнув головою. — Усе в порядку. Просто нам треба поговорити.

— Просто зараз?

— Так.

— Ну добре. Говори. Я слухаю…

— Розумієш… — я не міг підібрати правильні слова. — Загалом мені завтра доведеться піти…

— Касперський ще щось вигадав? Ти сьогодні не все зробив? — дівчина підвелася і пересіла до мене на коліна, поклавши голову на плече. — Гаразд… Вперше, чи що… Звичайно, коли ти брав мене зі собою, було веселіше, але нічого. Я вже звикаю.

— Стривай… Ти не розумієш. Можливо, я це… ну… назавжди піду.

— В сенсі? — Дівчина злегка відсторонилася. — Що означає «назавжди»? Ти мене кидаєш?

— Ні, ні… Не в цьому річ.

— А в чому?

— Я маю виконати одне дуже важливе завдання. Важливе для всього Людства. І воно, скажімо так, ммм… не зовсім безпечне.

— Тобі доведеться битися з андроїдами? — посерйознішало обличчя дівчини.

— Чому ти так вирішила?

— Тому що тільки вони справді небезпечний ворог. Я досі пам'ятаю ту мить, коли каратель у нас цілився. Кілька ночей спати потім не могла…

— Так, — я обійняв її за плечі і притиснув до себе. — Цілком можливо, що доведеться повоювати і з ними.

— Розкажи... Ти ж знаєш, я вмію зберігати таємниці.

— Я маю знищити частину інкубаторів, у яких Хантери вирощують своїх личинок. І це завдання набагато складніше за всі ті, що ми з тобою пережили. Тому я не відкидаю ймовірності, що можу загинути. Але ти не хвилюйся. Грошей я тобі залишу багато. І Касперський обіцяв...

— Ні, — м'яка, тепла долоня лягла на мої губи. — Ні слова більше. Ти обов'язково повернешся. Усіх переможеш і повернешся. А я тебе чекатиму. Скільки треба, стільки чекатиму...

В очах Сашки блиснули сльозинки, але вона зробила зусилля, хитнула головою і посміхнулася.

— І смажитиму м'ясо.

Я хотів сказати, мовляв, я не жартую, все дуже серйозно, але раптом подумав: а власне з чого такий песимізм? Я ж сильний, розумний — отже, якось викручусь. І повернусь. Обов'язково повернуся. Тому що не можна інакше, коли тебе так люблять і чекають. 

Тож я проковтнув усі зайві слова, а натомість обійняв Сашку ще міцніше і ніжно поцілував.

А потім була довга і солодка ніч... Ми ніби розчинилися одне в одному. Чи то прощаючись навік і бажаючи запам'ятати ці години й миті, чи навпаки, намагаючись довести самим собі, що немає у світі сили, здатної розлучити двох, коли вони так кохають одне одного. 

Обережно, щоб не розбудити дівчину, я повернувся на бік, але вона все ж таки відчула.

— Не спиш? — Сашка підвела голову.

— Сплю… Просто пити захотілося, а вставати ліньки, — бовкнув перше, що спало на думку. — Ось і повертаюся.

— Ледащо… — пирхнула дівчина і, перш ніж я встиг її зупинити, злізла з ліжка. — Зараз принесу. 

Босі ноги зашльопали по підлозі, на секунду в дверях окреслилася витончена дівоча фігурка, грюкнули дверцята холодильника, забулькала рідина, наповнюючи склянку. А потім Сашка повернулася.

Я взяв у неї склянку, зробив кілька ковтків, потім поставив на підлогу, а її взяв за руки і потягнув на себе… Завтра ще не настало. А ця ніч, як би там не склалося далі, наша.