Анна Мавченко - З роду старої крові, Анна Мавченко

Понад три століття землі вільних племен належали лише Ірнам і Гінксам. Морни з Шайванами подорожували світами в пошуках ідеального пристановища, однак Високий світ, в якому мешкають дивовижні безсмертні істоти з надзвичайними дарами, споконвіку залишався закритим для простих смертних, а пихаті королі Середнього не надто воліли знатися з Нижнім. Та й самі племена, звиклі до власних законів, установ і культури, відверто не воліли комусь підпорядковуватися. Тож Ірнам і Гінксам довелося ділитися територією, очевидно, що не мирним шляхом. Однак, останні сімдесят років між племенами й справді не було жодних сутичок. Усі сили й ресурси вони спрямовували на прогрес і захист степу від загарбників з Півночі й Півдня. І якщо Морнам вдалося убезпечити себе від війни з Середнім світом, шляхом укладання угоди з королем Сайріфії. То Ірни ввесь час боялися нападу кастірманців чи ґвотерманців, адже з цими двома королівствами розділяли кордон їх землі.

Та загроза, однаково, прийшла звідти, звідки найменше чекали…

Коли з-поміж невисоких будинків визирнула цегляна вежа з конусним шиферним дахом – Корнелія збагнула, що це саме те місце, яке вона шукала. Певні сумніви, звісно, залишалися, однак логіка підказувала, що звичайна будівля не виділялася б так між маси інших.

Подолавши ще з кілька десятків метрів, принцеса сповільнилася. Стало зрозуміло, куди ділися всі жителі поселення – вони зібралися тут, на невеличкій площі перед скромним храмом, і тепер підносили вино та фрукти як дари своєму богу. Залишали всі пожертви просто на землі перед невисокою кам’яною статуєю, що зображувала людське тіло з головою бика й джедом у правій руці.

Еллі нерішуче завмерла в тіні пишнолистої вишні й вирішила дочекатися, доки люд трохи розсіється. Поглядом вона намагалася відшукати людину, схожу на вождя Озмана, однак і гадки не мала, який він має вигляд. Їй просто здавалося, що він повинен хоч якось відрізнятися від народу, демонструвати свій поважний статус, як це любить робити її батько. Проте, щось підказувало Корнелії, що тутешньому правителю це не конче необхідно робити. У вільних племен зовсім інші цінності, норов, культура й закони – далекі й простіші, ніж у гордих жителів Середнього світу. Й це викликало в принцеси неабияку заздрість.

– Перш ніж ми всі повернемося до своїх буденних справ, я б волів сказати слово, – озвався раптом чийсь злегка хриплий голос.

Еллі пожвавішала й швидко відшукала поглядом його власника. Коротко стрижений бородатий чоловік, на вигляд не надто старший за її матір, завмер на третій сходині під храмом. У простій лляній сорочці з коротким рукавом, підперезаній грубим шкіряним поясом із великою металевою пряжкою, й вільних тонких штанях, заправлених у старі темні чоботи, й із картузом на голові, він узагалі не був схожий на людину знатну й поважну. Проте голос його звучав рівно й упевнено – так, як і належить говорити правителю.

– Певен, зміни, на які ми погодилися добровільно в ім’я власної волі й добробуту, вас неабияк лякають. Досі ми не були цікаві лордам Високого світу, однак часи змінюються і нам варто навчитися пристосовуватися до нових реалій. Наше життя надто коротке, щоб марнувати його в битвах, і надто вразливе пред тими, хто має страшну силу. Ми не програли цю війну, ми лише обрали спасіння через зміни…

Корнелія не дуже розуміла, про що мовить вождь Озман, проте до її голови закрадалися вельми неприємні здогадки. Король Артмен цього ранку в розмові з її батьком згадував, що Шайвани активно готуються до війни з Гінксами, яких воєнним шляхом підкорив чужинець з Півночі. Однак, з того, що бачила тут і зараз Корнелія, випливали зовсім інші висновки. За останні пів години вона не зустріла нікого з варти. Жодного озброєного чоловіка. Люди надто вже розслаблені й спокійні, як і вождь Озман. Так не поводяться на порозі війни. Та й війною тут узагалі не пахне. Тепер ще й ця дивна промова. Про які нові реалії говорить приятель її матері? Яке спасіння обрали ці люди?

«Невже вони… здалися Інґвару Хродґейру без жодного спротиву?» – Корнелія здригнулася від цієї думки й мимоволі відступила. Якщо все так, як вона собі думає, то чужинець значно ближчий до земель Середнього світу, ніж гадають королі Сайріфії й Кастірману.

Принцеса злякалася, що тепер просити про допомогу зрадника – ідея погана. Однак іншого виходу в неї не було. Вона пам’ятала про слова матері щодо непорушності їхньої з вождем Шайванів давньої незрозумілої угоди. А ще знала: якщо повернеться – батько її покарає.

Страшно покарає.

Рука мимоволі торкнулася худого плеча, де лишився з дитинства білий рубець. Таких на її тілі можна було знайти чимало. Але цей був найгіршим незагоєним спогадом – слідом від смичка улюбленої віолончелі. Батько тоді дізнався про своє безпліддя й вирішив укотре зігнати злість на своїй нелюбій дружині. Мати з донькою саме займалися уроком музики. Він, скажений, залетів до кабінету й сильним ударом кинув королеву на землю. Жінка миттю знепритомніла, з її поламаного носа засучила кров, однак чоловік продовжив знущатися з її тіла на очах семирічної доньки. Еллі слізно кинулась на захист матері: прикрила її своїм худорлявим тільцем і почала благати батька про милість. Осмальд знавіснів іще більше. До його рук дивним чином потрапив смичок. Через силу удару він глибоко розітнув плоть принцеси й назавжди залишив по собі слід. Перший, проте не останній. На віолончелі відтоді Еллі більше не грала, як і на будь-якому іншому інструменті.

Пелена спогадів щезла – й дівчина поквапилася крізь натовп дістатися вождя Шайванів. Він саме прямував у протилежному від неї напрямку. На щастя, сам. Говорити при свідках Корнелія не дуже хотіла, адже тоді довелося б відкрити й іншим таємницю свого походження. А тепер, після всього почутого й тих непідтверджених здогадок, які виникли в її голові, довіри тут не викликав ніхто.

– Вождю Озмане! – покликала вона негучно, щойно його наздогнала.

Чоловік завмер і озирнувся на неї. Брови його насуплено зсунулися на переніссі, очі зіщулилися, а губи стислись у тонку лінію.