Талі Верне - Моя не маленька слабкість, Талі Верне

Розділ 4. Руслана

         - Що ти тут робиш? Як ти взагалі мене знайшов? – Хоча це були безглузді питання, враховуючи те, ким він є.

        - Ти так швидко і тихо втекла з квартири, наче справжня кішка, навіть не попрощалась. Довелося тебе шукати і підключати свої зв’язки. – Він підійшов ближче, і мене огорнув той самий аромат шоколаду і спецій.

        - І для чого тобі мене шукати? – Я виразно глянула в його очі, проте на обличчі емоції були відсутні. Цей чоловік дуже професійно одягав маски, навіть тоді, коли це було недоречно.

        - А як ти гадаєш, рисеня? – Запитав цей нестерпний чоловік, і заправив локон мого рудого волосся за вухо, як маленькій дівчинці. Хоча проти нього, я дійсно була маленькою.

        - І що це за ігри? Ти або говори навіщо прийшов, або котися туди звідки тебе принесло. У мене немає часу на ці дурнуваті балачки, які не несуть за собою жодного сенсу. – Я відверто розізлилась, і вже хотіла розвернутися і піти, коли мені на зап’ястя лягла широка і груба долоня.

        - Отже, без ігор, добре. Ти якого дідька ні слова не сказала мені і пішла? – Тут вже його емоції прорізались крізь маску, долоня напружилась на моїй руці. – Ти думаєш, що я, як хлопчик буду бігати за тобою?

        - Ти хочеш правду? Добре, не я поцілувала себе, а потім втекла без пояснень в кабінет, як остання боягузка. Я залишила записку, отже, твою заяву, про те, що я пішла без пояснень анульовано. І взагалі, я не просила тягнути мене до себе додому з клубу, якщо вже розбирати цю всю ситуацію на глобальному рівні. І раз ти тут, значить ти саме той хлопчик. – Скули на його обличчі ходили від злості, я бачила і відчувала як літають іскри в його чорних очах, та й власне нічим не була кращою. – Думаю, на цьому наша розмова вичерпала свою потребу. Можеш їхати на роботу, чи до якихось панянок, яких можна псувати.

        - Ти ревнуєш, рисеня? – Гроза в його очах змінилась, на радісні іскорки. Я бачила ледь помітну посмішку, не просто губами, а очима. Вона зачепила якусь частинку мого серця, але я вдала, що не помітила її.

        - Якого дідька мені тебе ревнувати, шафо, ти взагалі при своєму глузді, чи він покинув тебе? – Звісно, мені була бридка і неприємна думка, що Данило ще когось так цілує, але я не збиралась зізнаватись навіть собі, що ревную.

        - Мій глузд, рисеня, завжди при мені. Перестань опиратися очевидному, тебе тягне до мене, інакше ти би тут зараз не стояла.

        - Бачу наша розмова зайшла в глухий кут, пропоную на цьому і закінчити. Була рада тебе бачити, сподіваюся це була наша остання зустріч. – Я не чекала його відповіді, а просто пішла.

        Просто дивовижно, наскільки цей чоловік може вивести мене із себе, буквально за лічені хвилини. Проте, десь глибоко в душі мене гріло розуміння того, що він прийшов сюди за мною. Він шукав мене.

        - Так, ні, серце, стоп. Не смій! Це не той чоловік, який нам потрібен. – Мовила я дискусію в своїй голові. – Хоча, заради того, щоб позлити свого татуся, я б з ним замутила. Уявляю собі обличчя тата, коли він почує, що я разом з Данилом. – Я посміхнулась подумки сама собі.

Я йшла прямо в ординаторську, щоб забрати історії хвороби своєї пацієнтки – Вікторії Адамчик. Дівчинка, дев’ять років потрапила до нас з анемією. Через те, що дівчинка почала дуже швидко рости, в її організмі розвився дефіцит заліза. Дівчинка відчуває задишку, часто втрачає свідомість, через ослаблення імунної системи почала дуже часто хворіти. Слабкість, головний біль і запаморочення тепер її постійні супутники. Віка стала дуже дратівливою і блідою, вона почала помічати що в неї сильно випадає волосся і тоді звернулась до нас. Тепер Віка вимушена дотримуватись дієти, приймати залізо і вітаміни.

        - Привіт, - я побачила, як вона зраділа, коли я зайшла, - як справи?

        - Доброго вечора, Руслано Валеріївно, все супер. Дивіться, я сьогодні вже не така бліда, і уявляєте, в мене не боліла голова.

        - Це чудово, я дуже рада за тебе, обіймашки? – І дівчинка просто зарилась в мої обійми. Що-що, а дітей я дуже любила.

        - А ви сьогодні в ніч? – Я знала чому вона питає, але дозволила їй потягнути інтригу.

        - Сьогодні я буду в ніч, а що?

        - Може мультфільм перед сном? Вчора була Анастасія Михайлівна і я навіть не намагалась її про це запитувати, бо знала, що вона не дозволить. А мені вже так набридло тут нудитись.

        - Давай, я подумаю. Ти ж знаєш, що у нас суворо з цим, одужати хочеш? – Я потріпала її за щічку, за останній тиждень лікування допомагало, і на обличчі цієї красуні нарешті з’явився рум’янець.

        - Звісно хочу, ще питаєте. А ще знаєте, що я хочу, коли виросту? – Її зелені оченята блиснули і мені стало цікаво, що ж вона знову вигадала.

        - Що?

        - Таке ж руде волосся, як у вас. Ви нагадуєте сонечко, - я спробувала уявити цю білокуру дівчинку із рудим волосся і зеленими, наче ліс очима, це була дуже мила картина, але їй насправді шалено підходив її білий колір.

        - Сонечко, хочеш скажу чесно?

        - Ага, - її оченята горіли цікавістю.

        - За ними дуже важко доглядати, а ще тобі дуже личить твоє волосся. Я наприклад, хотіла би мати таку зачіску, як у тебе, - я погладила її по голові, - у мене є ідея.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍