Олег Говда - Пливе човен - води повен, Олег Говда

Розділ 4

Чудесний, величний Дніпро... Якщо погода тиха. А от сьогодні видалася не найліпша. Поки я приходив до тями, плів небилиці і похмелявся, хмари остаточно домовилися між собою, заключили союз і стали наповзати на сонце щільною лавою. Вітер теж прийняв їх сторону і ніби із засідки виплигнув. Вдарив у вітрило з такою силою, що аж щогла застогнала, а ванти задзвеніли, немов струни.

— Пресвяті угодники, — перехрестився керманич. — Крук! Треба до берега приставати. Перечекати негоду.

— Ти чого, Тіпун? — здивувався отаман. — У перший раз чи що? Звичайна гроза. Побухикає та й вгамується. Вітрило спустимо і все. Чого час гаяти? І так повземо, як равлики.

— Бачив я різне, — погодився керманич. — Та не з таким вантажем. Бачиш, Славута хвилюється. Перехлесне через борт, і все — підемо раків годувати, тіпун мені на язик. А хто випливе — того Іскандер-ага на палю застромить. Адже вантаж точно на дно ляже.

— Про це я не поду... — почав було Крук і замовк. Зрозумів, що отаману не пристало дурнем виглядати. — Умовив. Повертай он до тих заростей вишняку... Заодно і пообідаємо. Раз такий випадок підвернувся. Щоб потім вже до самого Очакова не зупинятися.

А погода тим часом псувалася з кожною хвилиною.

Річка вже потемніла, немов вбирала в себе свинцевий тягар хмар і пінилася бурунцями. Хвилі накочували рідше, але кожна наступна була трішки вищою за попередню і вдаряла голосніше, обдаючи бризками тих, що сиділи з навітряного боку. Того й гляди, дотягнеться до краю фальшборту.

— А ну, хлопці, не лови гав! Правий борт упівсили. Лівий — наляжемо. Не спати, бісові діти, щоб в пеклі не прокинутися! Тіпун мені на язик!

Керманич, схоже, мав величезний досвід, оскільки важкий байдак поплив до ближчого берега так прудко, немов з гірки котився. І хвилі та вітер, що набирали силу, не заважали йому в цьому, а лише підштовхували.

Зате, тепер об’явилася інша небезпека — наскочити з розгону на мілину або прибережне каміння. При такій швидкості і явному перевантаженні, човен якщо не розіб'ється в друзки, то засяде намертво. І, однаково затоне, бо ріка не відпустить здобич — розіб’є, розшарпає непорушне суденце.

Гм, от же заразна штука... Не дарма кажуть, що спільні тривоги об'єднують.

Мені, яка різниця? Навпаки, радіти повинен затримці. Адже в кінці шляху нічого хорошого не буде. А поки пливемо ще є шанс... Так що годі витріщатися на берег, а поки нікому до мене немає діла, треба роздивитися — може, побачу щось помічне для втечі? Не зібрався ж я й справді в Туреччину на ПМЖ? Там зараз зовсім не Європа... Ататюрк фески ще не відмінив. І нічого крім рабської нашийника мене там не чекає.

Ну що, роздивився? Легше стало? Лантухи та тюки... Ретельно упаковані і обв'язані товстими мотузками. Десяток великих бочок... Літрів на двісті, не менше. Я б помістився. Ще плетені з лози кошики. Теж доволі великі... Але вже не так ретельно упаковані. Мабуть, там менш цінний вантаж. Або — повсякденні запаси. Типу, провізії. Тому далеко і не ховають. І все, більше нічого. Ні гвіздка, ні тріски, ні обривка мотузки. Чисто, наче щойно генеральне прибирання закінчили.

Зброї, до слова, теж ніде не видно...

В тому розумінні, що окремо не лежить. Кожен розбійник при собі тримає. Склавши під лаву. Так що не варто і мріяти. Я ніколи не вважав себе слабаком, але ці хлопці відкрутять мені голову як курятку і навіть не спітніють. З Полупудом їм не змагатися... хіба що тільки Круку... але і решту теж Господь силою не обділив.

— Табань! — закричав керманич. — Парус прибрати! Ворушіться, ледащо! Грім трасне, кров по стінах! Телята вим’я швидше знаходять! Разом! Або я вам весла в зад засуну, остолопи царя небесного! Тіпун мені на язик!

Погроза подіяла, чи веслярі теж мали не малий досвід, але команду виконали дружно, впевнено. Байдак на мить завмер, немов приміряючись, а потім стрибнув вперед і... розмірено захитався в майже непомітній заплаві. Рибалкам добре знайомі такі місця. Метр-два далі течія мчить, як скажена, а тут — попри берег, поплавок стоїть, наче прив'язаний. Поки риба не торкне наживку, навіть не ворухнеться.

Знав це місце Тіпун чи вгадав, користуючись досвідом, але човен плавно підійшов лівим бортом до берега, обернувшись носом проти течії. А вже у наступну хвилину двоє розбійників зістрибнули в воду і потягли на берег причальні кінці. Мить, і з протилежного борту бухнули в річку здоровенну каменюку — встали на якір.

— Слава Ісусу Христу, — перехрестився Тіпун.

Його слова могли б здатися комічними, якби не оглушливий гуркіт грому, котрий саме вшкварив так, що аж вуха заклало. А потім небо розпанахала сліпучо-біла блискавка... після котрої аж в очах на мить потемніло.

Я не двієчник, знаю що швидкість світла більша за швидкість звуку, і ми повинні спостерігати спершу спалах і лише потім гуркіт, але зараз була саме так. Ну, або першу блискавку я проґавив. Ось тільки вони були такі потужні, яскраві і лапаті, що навіть сліпий би побачив. Справжнісінький шторм... Одна втіха — вітер вщух. Наче й сам злякався такого розгулу стихії.

Завмерло все навколо, затихло... Аж моторошно стало.

Хвилини на дві... А потім хтось із небожителів, мабуть, перевернув ночви.

Злива хлинула суцільною стіною. Навіть не мало сенсу ховатися. Вода була навколо. У річці, здавалося, навіть тепліше і сухіше ніж просто неба. У всякому разі, дощ не періщив по спині водяними батогами. Так що розбійники, і я з усіма, пострибали за борт і стояли по шию у воді, прикриваючи голову руками.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍