Тетяна Овчіннікова - Обери мене, Тетяна Овчіннікова

Розділ 5. Зустріч у саду

Обговоривши всі бентежні питання, я відпустила Зорію, що вже позіхала, відпочивати. У самої ж після тривалого денного відпочинку про сон не було й мови. Провалявшись понад годину в ліжку, почала кидати все частіші погляди в бік вікна, мріючи про свіже повітря і чарівливий пейзаж. Не втерпівши, накинула подарований плащ прямо поверх сорочки й майже вирвалася на свободу. На диво, сьогоднішня ніч була порівняно теплою та абсолютно безвітряною. Низькі хмари затягнули небо, тому непроглядну темряву було дуже важко розігнати неяскравим садовим ліхтарикам. А що якщо? ...
Не дозволивши думці оформитися, я перехилилася через поруччя, щоб зблизька упевнитися, що я і справді зможу спуститися, а потім і піднятися назад по виступах на стіні. З боку витівка здавалася цілком здійсненною, а парк в таку пізню годину абсолютно безлюдним, тому я повернулася у свою кімнату, знайшла ретельно заховані від чужих очей бриджі, високі чоботи та теплий в'язаний светр, які носили конюхи взимку в наших краях, швидко, не даючи собі й шансу передумати, вбралася в здобутий одяг, закрутила заплетену на ніч косу в тугий вузол і вискочила назад на балкон. Спуститися вниз виявилося навіть занадто легко, лише в одному місці мені довелося потягнутися, щоб дістати до чергового виступу та внизу акуратно минути вікно, в якому ще горіло світло, щоб не попастися нікому на очі. Пружно зістрибнувши на землю, я із задоволенням вдихнула чисте гірське повітря, напоєне пахощами квітучих дерев.
Зважившись, я обережно рушила стежкою, дотримуючись тінистих ділянок, не маючи якоїсь конкретної мети, просто насолоджуючись прогулянкою. Уночі сад здавався не таким привітним і чистим, як це було вдень. То тут, то там в темряві мені ввижалися якісь тіні, шурхіт молодого листя здавався зловісним шепотом, лякаючи, змушуючи весь час бути насторожі, пробуджуючи думки повернути назад, повернутися в тепле, безпечне гніздечко своєї кімнати. Але я була не з тих, хто здається при першій же невдачі. Вперто придушивши свій страх, сказала собі, що тут мені абсолютно нічого не загрожує і рішуче рушила вперед. Тіні, немов відчули мій настрій, тому що раптом перетворилися в нешкідливі, абсолютно нестрашні ділянки саду. Наважившись і розуміючи, що навряд чи когось зустріну тут, я вже не криючись рушила вздовж однієї з алей, забираючи майже весь час вправо і відхиляючись від тих маршрутів, якими ми гуляли вчора з Вальгардом. Милувалася зустрічними статуями, захоплювалася майстерністю, з якою були виготовлені фонтани, забрела так далеко, що навіть випустила з виду вікно своєї спальні, а потім ще й трохи занепокоїлася, чи зможу знайти дорогу назад. По всьому виходило, що назад мені потрібно було повертати весь час вліво, тому я заспокоїлася, тим більше, що помітила неподалік чарівну в тьмяному світлі ліхтаря альтанку, суцільно повиту плющем. Не роздумуючи, рушила до неї. Під ноги не дивилася, за що і поплатилася. Майже. Бо не помітила невеликого каменю, який стирчав з гравію стежки, і через який я з усього маху спіткнулася. Впала б, якби не чужа магія, яка встигла підхопити мене біля самої землі та повернути назад у вертикальне положення.
Душа пішла в п'яти від розуміння, що моя ескапада не пройшла непоміченою. Ось тільки ким? І чим мені все це загрожує?
Крутнулася навколо своєї осі, оглядаючись і готова до втечі в будь-який момент (хоча і розуміючи, що від мага далеко не втечеш), помітила в тіні розлогого дерева, вже покритого широким листям, лаву, на якій сидів чоловік. Зовнішність його розглянути ніяк не вдавалося, могла сказати лише, що він був досить великим. Хто він? Що зробить зі мною?
А з лави раптом пролунав смішок, тихий хрипкий голос, від якого по спині побігли мурашки (і я збрешу, якщо скажу, що лише від страху), вимовив:
- Ось вже не думав, що по королівському саду можуть так вільно розгулювати злодюжки!
- Я не злодюжка, - намагалася відповідати якомога нижчим голосом, щоб не бути розкритою, коли зустрінуся з цим чоловіком в іншій обставі.
- Жінка? – в голосі почулося здивування. - Треба ж! Як цікаво!
Я мовчала, обмірковуючи як би мені зловити момент і втекти.
- Не злодюжка, кажеш? Тоді хто ж ти? Служниця, яка вирушила на побачення під покровом ночі?
- Так, - тут же вчепилася я за запропонований варіант.
- Брехня. Або ж твій коханий не прийшов, тому що в саду немає крім нас жодної живої душі.
Точно, він же маг, і звичайно ж в змозі відчути всіх живих істот, від його сили залежить лише відстань, на яку він відчуває все живе. Значить, виходить, він відчув мене ще спочатку і можливо відразу ж повів у свою сторону, адже перестали ж мені ввижатися всілякі жахіття, варто було звернути на праву стежку, хоча спочатку я ж планувала йти прямо. Страх з новою силою закрався в душу, змушуючи наважуватися на дурні вчинки, як-то – втекти. Ясна річ, не встигла я зробити й кроку, як була зупинена й обплутана магічними нитками. Серце забилося в грудях переляканим птахом, змушуючи тріпатися в безглуздій спробі звільнитися.
- Не так швидко, пташко, - почулося з лави. – Я з тобою ще не закінчив.
Маг продовжував сидіти, не роблячи ні найменшого руху, не збираючись наближатися, або наближати мене до себе. Замість цього тихим вкрадливим голосом вимовив:
- Не треба мене боятися, пташко, я не заподію тобі шкоди. Просто розкажи мені, хто ти, звідки раптом взялася в цьому саду.
- Я не злодюжка, - повторила я, гарячково придумуючи переконливу брехню і попутно намагаючись хоч трохи розглянути мовця. Без успіху, глибокі тіні ніби спеціально приховували його вигляд. Хоча, чому «ніби»? Адже він маг, міг і спеціально приховати від мене свою зовнішність.
- Я знаю.
Голос його заворожував, змушуючи зізнатися у всіх злочинах, аби він не переставав звучати. Я вже відкрила рот, але тут в затуманеному мозку майнула думка, що це зовсім на мене не схоже, ось так відразу довіритися незнайомцю. Та це ж ментальний вплив! Труснула головою і солодкий туман тут же розвіявся, хоча привабливість голосу залишилася, коли маг захоплено промовив:
- А ти сильна, пташко. Мало кому вдається звільнитися від моїх заклинань.
Це з ким же таким сильним мене зіштовхнула тут доля?!
- Але ти й не маг, я б побачив. А ось родичів магів ти точно маєш. Так хто ж ти?
І тут мене осяяло:
- Я компаньйонка однієї з прибулих принцес. Вибачте, не можу розкрити імені моєї пані.
- Он як? І що ж тобі знадобилося вночі в саду?
- Самотність. Весь день моталася, щоб зручніше влаштувати принцесу, виконувала всі її капризи, втомилася неймовірно, а сон все не йде, тому і вирішила подихати свіжим повітрям.
- Як ти знайшла вихід в сад?
- Спустилася по стіні, - зважилася я на правду, в душі сподіваючись, що на цю сторону виходять вікнами не тільки мої покої.
З лави почувся тихий сміх, схожий на далекий гуркіт грому:
- Відважна компаньйонка! Чи не будеш ти так люб'язна скласти мені компанію?
Відмовити? Але так хотілося побути ще трохи з цим таємничим, але таким привабливим незнайомцем. Погодитися? Але тоді підвищується ризик бути впізнаною. Та й чи відпустить він мене, якщо я відмовлюся?
А невідомий чоловік на лаві немов прочитав мої думки (хоча насправді це дуже трудомісткий процес, який займає багато часу і забирає багато сил як у мага, так і у того, кого читають):
- Не хвилюйтеся, ледь ви захочете піти, я відпущу вас, - перейшов він на шанобливе звернення. - І прямо зараз накладу заклинання, яке приховає ваші риси обличчя, щоб ви не боялися, що я впізнаю вас в палаці. Та й себе приховаю теж. Тому серед людей один для одного ми з вами як і раніше залишимося незнайомцями.
Заманливо! Але що, якщо він мені збреше? Я не маг і не зможу перевірити його слова.
І знову – разюча тямущість з його боку.
- Слово мага, - промовив він присягання, зробивши хитромудрий пас рукою. На його правому зап'ясті спалахнув символ, мить потому – і на моєму теж, повідомивши про свою появу несильним печінням, яке тут же змінилося приємною прохолодою цілющого заклинання. Турботливий…
- Дякую, - кивнула я. - Я згодна.
- Тоді приєднуйтесь, - запропонував він вже трохи зміненим, розмитим голосом (але я-то запам'ятала той бентежливий хрипкий тембр!), кивнув на вільне місце на лаві зліва від себе.
Чим ближче я підходила, тим більш розмитою здавалася темна фігура на лаві. А мені так хотілося побачити хоч щось…
Опустилася на теплу (!) лаву і повернулася до співрозмовника:
- Ви теж бачите мене немов крізь туман?
- Так, це дія заклинання. Ніяких, навіть найдрібніших подробиць. Ні кольорів, ні форм, ні певного звучання. Якби ви заїкалися, то навіть тоді б ваш голос звучав для мене просто як некваплива мова.
- Але ви ж чули мій справжній голос!
- Як і ви мій. Але після заклинання всі вже побачені, почуті, відчуті подробиці стираються з пам'яті.
О, ні! Я б хотіла пам'ятати його бентежливий голос! Але так дійсно було правильно, інакше я б точно впізнала його в палаці.
- І все сказане теж забудеться?
- Тільки якщо ви побажаєте, моя прекрасна пташка. Особисто я збережу всі можливі спогади про нашу несподівану зустріч.
- Мені б теж не хотілося забути.
Мій невидимий співрозмовник чомусь гірко хмикнув, пробурмотів щось на кшталт «Це поки що», але пояснюватися не став. Замість цього запитав:
- Як давно ви з вашою принцесою прибули в Маахес?
- Вчора.
Сподіваюся, ми були не єдині, не хотілося б підставляти Зорію. Адже за компаньйонку Бояни я навряд чи зійду ні зростом, ні комплекцією. Хоча, він же обіцяв, що подробиці моєї зовнішності зітруться з пам'яті.
- Не хвилюйтеся, я запитую не тому, щоб вивідати будь-яку інформацію про вас і обійти своє присягання. Ваше інкогніто, поки ви самі не побажаєте відкритися, залишається недоторканним.
- Дякую. А ви весь час проживаєте в замку?
- Останнім часом - так, але дуже скоро, відразу після дня народження принців, збираюся на деякий час покинути Лісовий Котячий край. Хочу помандрувати, подивитися світ. Хто знає, може і в ваше королівство забреду.
- О, вам обов'язково там сподобається! - з ентузіазмом вигукнула я.
Чоловік поруч з усмішкою помітив:
- Всяка пташка своє гніздо хвалить.
- У нас вдома дійсно красиво! - обурено вигукнула я.
- Тихіше, тихіше, войовнича пташко! - з тихим сміхом відгукнувся незнайомець. - Я й не кажу, що не красиво. Просто кожному миліша своя сторона.
- Чому ви весь час називаєте мене пташкою?
-Бо ви нагадали мені маленького, але войовничого горобчика, - в безбарвному голосі почулася тепла посмішка.
- Що-що? - мене, горду спадкоємицю Орлиних земель обізвати горобцем? Та як він сміє? Та хто він такий?!
Від сказу я розгубила всі слова і могла лише гнівно сопіти, намагаючись хоч таким чином висловити своє обурення.
Як раптом моя рука потонула в теплій широкій долоні, а вкрадливий голос пролунав зовсім поруч:
- Вибачте мені, міледі, я забувся і не мав права ні давати вам прізвиська, ні, тим більше порівнювати вас з горобцем. Скажіть, як я можу спокутувати свою провину?
Слова його я чула зовсім віддалено, всі мої почуття були зосереджені на відчуттях, які дарувала його мозоляста рука. Так-так, саме мозоляста, я чітко, попри заклинання, це відчувала. Як і характерні шрами, якими була сполосована майже вся долоня. Характерні, тому що я вже бачила подібні. У магів. Всіх без винятку. У когось більше, в інших менше – все залежало від сили мага. Аззам, наприклад, вдавався до такого способу всього кілька разів протягом свого життя, та й то ще до мого народження. Мабуть, мій компаньйон не дуже сильний маг, раз так часто використовує свою кров. А значить і займає при дворі не настільки високе місце.
Я вже збиралася дати гнівну відповідь, як раптом його великий палець погладив пульсівну судинку у мене на зап'ясті якраз поруч з міткою його присягання, позбавляючи останніх крихт здорового глузду і змушуючи насолоджуватися його дотиком…
Та що це зі мною?! Я ж ніколи не втрачала голови від чоловічого дотику, була досить досвідчена в цих справах, хоч і незаймана. Думки, нарешті, зволили зібратися в купу і мене раптом осяяло:
- Припиніть використовувати магію, щоб стати привабливим!
Я вирвала руку з його захвату, відсуваючись на самий край лави.
- Я приваблюю вас? – у його голосі почулося непідробне здивування. - Вибачте, але я зараз не використав ніякої магії, - чесно зізнався чоловік і на підтвердження своїх слів зробив черговий пас рукою. І знову я відчула печіння на звільненому зап'ясті, і мені захотілося, щоб його пальці повернулися на місце, зняли неприємне відчуття від підтвердження присягання. Замість цього чутливої ділянки знову торкнулася прохолода цілющої магії.
- Гаразд, забудьмо про горобців. Розкажіть, що привабливого є у вашому королівстві. Бо поки, крім огидного холоду і неймовірних дерев у пишному цвітінні, я не дізналася ні про що цікаве.
- Тож ви любите тепло? Вибачте, я відразу не подумав. Сам-то звик.
Ще один пас і моє вже доволі змерзле тіло огортає хвиля приємного теплого повітря. Ось вже в чому можна позаздрити магам!
- Щодо Лісового Котячого краю, - продовжував він, - то ви просто зобов'язані побачити наші гори. Вони не настільки високі, як на Заході, і майже всі покриті рослинністю, але це якраз і робить їх особливими. За гірськими хребтами лежить Китове узбережжя – одне з герцогств нашого краю. Воно усеньке порізане глибокими затоками Північного моря – чарівливе видовище. Ще хочу вказати на наші дрімучі ліси. Якщо буде така можливість, попросіть вашу принцесу взяти вас з собою на прогулянки. Серед запланованих екскурсій для них є і поїздка на пікнік на галявину в лісі.
- Отже, ви залучені до підготовки заходів, якщо обізнані про це?
- Всі в палаці в певною мірою залучені. Таким чином ви ніяк не впізнаєте мою особистість, - усміхнувся маг.
- Дуже треба, – пирхнула я. – Скоріше, мені цікаво, які випробування приготовані для принцес у другій половині місяця. Ви точно маєте про це знати.
- Бажаєте, щоб ваша принцеса перемогла? - у голосі продовжували чутися веселощі.
- Бажаю, щоб програла! Хочу додому.
- Жаль…
- Чому?
-Тому, що, якщо ваша принцеса переможе і стане дружиною принца, то ви теж залишитеся тут, і ми зможемо продовжити наше знайомство.
- Але ви ж говорили, що покинете королівство після урочистостей?
- Правильно, - погодився мій безликий співрозмовник. - В такому випадку, вашій принцесі й справді краще програти.
- Тоді й у ваших інтересах, щоб я знала, які випробування на ме...,- ледь не обмовилася я, - принцесу чекають, і ми разом змогли гідно програти.
- Вибачте, моя мила леді, але відбір повинен пройти чесно, жодна з принцес не повинна отримати ні найменшої переваги.
- Значить, ви не заперечуєте, що Лісовий Котячий край проводить відбір наречених для принца Харальда? - здивувалася я.
- Навіщо заперечувати очевидне? Звичайно ні на одному офіційному заході ви про це не почуєте, але... так, принца Харальда необхідно одружити.
- А принца Брінейна? - зважилася перейти до ще однієї цікавої мені теми я.
- А чим вас не влаштовує принц Брінейн нежонатим? - гмикнув співрозмовник.
- Просто цікаво. І ще хочеться побачити його.
- Думаю, ви знаєте, що останні три роки принц рідко залишає свою вежу і з'являється на людях.
- Ось це і підігріває інтерес.
- Серйозно? – в голосі почулося веселе здивування. - Значить ось які настрої бродять серед юних дівчат? Право, не думав.
- Ну це ж очевидно: таємниця тільки приваблює!
- А не боїтеся розчаруватися, розкривши цю таємницю? Або, щобільше, злякатися?
- Злякатися? Чого?
- Ви все побачите. Принц Брінейн планує брати активну участь в урочистостях, - пообіцяв співрозмовник. - Хоч і не особливо бажає, - ледь чутно додав він, так, що я не була впевнена, що мені не почулося.
Перепитати не вдалося, тому що мій співрозмовник на мить завмер, немов почув щось, недоступне мені (а скоріше, відчув магією), а потім повернувся до мене зі словами:
- Мила моя леді, мені було дуже приємно провести з вами час, але вже занадто пізно. Вам пора, якщо ви бажаєте хоч трохи виспатися, щоб не клювати носом, збираючи принцесу на завтрашній бал. Та й самій насолодитися заходом.
- Так, ви маєте рацію. Отож, до зустрічі на балу. Хоч і не впізнаємо один одного.
- Ні, ми не побачимося, я не буду на ньому присутнім.
Така його відповідь ще більше зміцнила мене в думці, що мій співрозмовник не займає високого становища при дворі. А шкода, адже він мені сподобався, але батько ні за що не дозволить шлюб з простолюдином, хоч як би я не любила його. Хіба що, якщо народиться братик, дати обітницю безшлюбності, як Бояна і…
Свята Іскра! Про що я думаю?!
Добре, що незнайомець не міг читати мої думки, от би він повеселився. А той, не підозрюючи про мою внутрішню боротьбу, продовжував:
- Проводжати вас не буду, щоб ні на мить не запідозрити, де знаходяться ваші покої, але дозвольте мені накласти на вас заклинання левітації, щоб ви не впали, коли будете повертатися до себе.
Левітації? Це прохання збило мене з пантелику, адже слабкий маг, яким мені здавався незнайомець, не зміг би накласти левітацію навіть на себе, не кажучи вже про сторонніх, оскільки це заклинання вимагало багато сил. Навіть найсильніші маги не могли підтримувати його довше декількох хвилин. Чи не буде ж він заради мене проливати кров?
Думки думками, але потрібно було якось відповісти, тому я вимовила:
- Дякую вам, але ви не зобов'язані витрачати на мене свої магічні сили. Я цілком в змозі забратися назад тим же шляхом, яким і спустилася.
- Як забажаєте. І перед тим, як ви зникнете, чи можу я сподіватися на нову зустріч з вами під покровом темряви й заклинання?
- Мені б цього дуже хотілося, - випалила, не роздумуючи ані миті. – Але як? ...
- Я дуже часто гуляю тут в саду ночами. Якщо вам захочеться мене побачити, просто вийдіть на балкон і покличте «Ворон». Якщо я буду поблизу, ви побачите це, - маг змахнув рукою і над нами злетів в темне небо примарний, але цілком помітний силует ворона – великого і сильного птаха з абсолютно дивним тембром видаваних звуків.
- Ворон? Це через ваш хрипкий голос? - поцікавилася я.
- Почасти. Але ви про це забудете…
- Жаль.
- Мені теж... Ну так от, - повернувся він через недовгу мить до перерваної теми. - Коли ви побачите примарну птицю, можете сміливо спускатися в сад. Я приведу вас до себе.
- Значить і сьогодні ви зробили це зі мною?
- Каюсь, мені було цікаво, хто ж і з якою метою наважився вибратися в сад так пізно вночі. Ну а тепер біжіть, поки ніхто не виявив вашу відсутність.
Незнайомець на мить зловив мою руку, схилився і залишив на ній поцілунок, але не такий, який прийнятий в суспільстві, в тильну сторону долоні. Ні, він доторкнувся м'якими губами до того самого чутливого місця у мене на зап'ясті, на якому недавно горіли мітки його присягання. Гаряче дихання викликало сироти, які побігли від місця його поцілунку вгору, змушуючи серце битися швидше, а кров несамовито шуміти у вухах. Перелякана своїми несподівано сильними почуттями, я схопилася з лави та, не прощаючись, кинулася геть.
Мабуть, маг кинув мені вслід якесь заклинання, тому що дісталася я до місця свого спуску, жодного разу не заплутавши в лабіринтах живоплотів. Та й на стіну підійнялася дуже вже легко. Запідозрила б, що він вирішив за мною простежити, але на зап'ясті продовжувала відчуватися мітка його обіцянки. Як і інша, яку він поставив, підтверджуючи, що не впливав на мене. Значить всі ті невідомі, але такі привабливі й лячні почуття були насправді моїми? Мене дійсно привабив невідомий маг?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍