Уляна Пас - Холодна ніжність, Уляна Пас

Алекс розмірковує над моєю пропозицією кілька секунд. При цьому погляду з мене не зводить. Він досі тримає мене за руку, і там, де наша шкіра торкається, все горить вогнем.

– Ходімо! – Алекс тягне мене за собою до виходу, а мені нічого не залишається, як бігти за ним. Мою руку він так і не відпускає. Мабуть, здогадується, що я можу накивати п’ятами. 

Він відчиняє передні пасажирські двері свого залізного монстра і, коли починаю вагатись, сідати туди чи ні, бурчить щось собі під носа та обхоплює руками мою талію. Не встигаю отямитись, а він дуже легенько, як пір’їнку, піднімає мене і садить на сидіння. 

– Ти хоча б знаєш, як це називається? – випалюю сердито. – Викрадення людини! 

– Ти не хочеш провести разом час, синичко? – Алекс усміхається, і в його очах загоряються яскраві іскорки. Я знаю, що вони означають – цікавість. 

Алекс накриває своєю величезною долонею моє коліно, а я майже не дихаю. Дивлюсь на його обличчя і… не рухаюсь. Дивно, та мені цікаво, що буде далі. 

– І що у твоєму розумінні “провести разом час?” – питаю. 

– Скоро побачиш, – він забирає руку, зачиняє двері у мене під носом. Не встигаю відчинити їх, як клацають замки. Алекс усміхається, а тоді зупиняється перед капотом і дістає телефон. 

Кілька хвилин розмовляє з кимось, а я за цей час встигаю роздивитися цього чоловіка вздовж і впоперек. 

Алекс дуже гарний, не гарненький хлопчик, а справжній чоловік. Не розумію, чому він мене не лякає. Дратує трохи своєю впевненістю, але його близькість викликає не страх, а дещо зовсім інше. 

Коли Алекс сідає в салон, стає ніяково. І хоча ця машина дуже габаритна, її власник також не маленький. Доводиться втиснутись спиною у сидіння і сидіти тихенько. Ми ж тільки удвох тут. Ніхто мені не допоможе в разі чого.

Та з іншого боку, мене не лякає Алекс як чоловік. Відчуття-то зовсім інші… 

Коли автомобіль залишає парковку, я розглядаю пальці Алекса, що впевнено тримають кермо. Його м'язи навіть через сорочку видно. Та він може однією рукою шию мені зламати, якщо захоче!

– Що ти робила в цьому ресторані? – питає і кидає в мій бік швидкий погляд. 

– Обідала, – кажу. 

– Пробач, синичко, але щось твій образ зовсім не в'яжеться з цим місцем, – заявляє. 

– Хочеш сказати, що я погано виглядаю? – вдаю, що ображаюсь. 

– Ні, виглядаєш ти чудово, – кілька секунд його погляд затримується на моєму обличчі. Відчуваю, як воно починає горіти, і Алекс це бачить, тому усміхається. – Не розумію тільки, для кого цей маскарад. 

– Це не маскарад. Я завжди так ходжу, – випалюю. 

– Чому? Від кого ховаєш таку красу? 

– Від таких, як ти! – кажу емоційно. – Взагалі не розумію, якого біса ти до мене причепився! 

– Точно не розумієш? – Алекс скеровує автівку на узбіччя, і тепер стає ніяково. Він повністю повертається до мене – і місця в салоні стає ще менше. Впираюсь спиною у двері, але це не сильно допомагає. – Ти мені сподобалась. 

– А ти мені – ні! – випалюю. – Взагалі не мій тип! 

– Точно? – здається, Алекс зовсім мені не вірить. Він простягає до мене руку, а я напружуюсь. Невже реально зібрався шию зламати? – Не тремти, синичко. Я не зроблю тобі нічого поганого. 

Алекс торкається гарячою долонею моєї щоки, а я не дихаю майже. Трохи дивно бачити такого кремезного чоловіка таким ніжним. Його очі горять цікавістю, а коли великим пальцем він торкається моєї нижньої губи – серце починає шалено битися об груди. 

– Я точно тобі не подобаюсь, синичко? – шепоче таким приємним тоном, що у мене мурашки на шкірі виступають. 

– Точно! – видихаю, і Алекс забирає палець, щоб накрити мої уста своїми. Гарячими та сильними. 

Я не ас у поцілунках. Не знаю, як правильно треба діяти. А тут ще й шок уперемішку з розгубленістю. Алекс впевнено проникає до мого рота язиком, однією рукою продовжуючи тримати за голову, а інша талії торкається. 

Я почуваюсь лялькою, яка не може протидіяти сильному чоловікові. А може, справа не в цьому? Я не відштовхую, тому що мені подобається? 

– Яка ж ти солодка, синичко, – шепоче і ще глибше язиком проникає. Алекс хоч пробратись рукою під кофту, але коли його долоня торкається голої шкіри живота – наче з прострації виринаю. 

Таки знаходжу в собі сили зупинити це, але Алекс не поспішає відступати. Дивиться на мене, важко дихаючи, і хмуриться. 

– Що таке, синичко? 

– Ти переходиш межу! – кажу твердо. 

– Пробач, – Алекс відступає. Сідає рівно і проводить долонею по обличчю. 

Я ж не можу поворухнутися. Дивлюсь на свої руки, тоді – на нього, і не розумію, як могла дозволити йому себе поцілувати. 

– Відчини двері. Я хочу вийти! – кажу. 

– Ні! – карбує. 

– Алексе, я хочу вийти! Відчини, будь ласка, двері! – повторюю. 

– Синичко, це тобі не допоможе, – заявляє і заводить двигун. – Кажи адресу. Відвезу тебе додому.