Юлія Феліз - Ти мене не знаєш, Юлія Феліз

— А знаєш, я тебе не відразу впізнав, — зізнаюся я, коли ми йдемо темними вулицями. — Ти дкже змінилася. 

— Це, мабуть, через зачіску, — сором’язливо відповідає Ніка.

Я хотів сказати, що справа не у волоссі, що відросло. Тут інше. Впевнений погляд, різкі рухи — робили її іншою. І разом з тим в ній залишилося багато того, що я пам’ятаю зі школи. Наприклад, дзвінкий сміх, чи те, як вона поправляє волосся за вухо. Я йшов поруч із Нікою і силою думки намагався відсунути станцію метро на пару кілометрів, щоб кілька зайвих хвилин побути з нею. Це схоже на побачення. Воно почалося з того, що в мене полетіло морозиво, але тепер це не має значенн. Кот був правий: Ніка піддивляється за мною, коли думає, що я не бачу.

— Ти теж уже не такий козел, як був у школі, — сміючись сказала Ніка, — не уявляєш, як я мріяла добряче тобі вмазати. Це мені кожної ночі снилося.

— Отже, мріяла про мене перед сном? — я не міг стриматися, щоб не вдатися до звичної манери спілкування.

— Так, не починай. Бо запросто можу втілити мрію у життя.

— Ок. Полегше. Я все зрозумів. Хороша дівчинка випускає кігтики. Хотів спитати: в тебе хлопець є? А то ми тут гуляємо, а потім в тебе проблеми будуть.

— Не думала, що грізний Коваль когось боїться, — в’їдливо каже дівчисько. І як їй вдається так легко виводити мене з рівноваги?

— За тебе хвилююся, дурненька. Будеш потім плакати.

— У мене немає хлопця, — каже вона, дивлячись мені в очі, — а ти вільний?