Ольга Християнчук - Врятуй мене, якщо зможеш, Ольга Християнчук

-         Ще ніхто не змушував мене бродити по таких місцях, - бурмоче, важко дихаючи. Обличчя зашаріле, очі блистять.

-         Тебе ніхто не змушує, - різко відповідаю.

-         Ти хочеш, щоб я мав проблеми, коли заблудишся чи з тобою щось станеться? – претензія мені зрозуміла.

-         Боїшся за свою шкуру, - посміхаюсь йому непривітно. – А я вже подумала, що за мене хвилюєшся.

-         Надіє, досить щось доказувати. Ходімо до людей.

Його звичайний командний голос на мене не діє.

-         Я прийшла сюди по справі, - впевнено крокую в його сторону, показуючи цим, що я не збираюсь слухатись і не боюсь його. – І поки не зроблю всього, звідси не піду.

Поправляю шарф на шиї і беру камеру в руки.

-         Саму я тебе тут не залишу. Так і знай, - рішуче говорить і схрещує руки на грудях.

Я задоволено посміхаюсь. Ох і вимучиться зніжений міський хлопець в глибоких кучугурах снігу.

Та цього не судилось трапитись. Чую незрозумілий гул над головою. Дивлюсь на Давида, він на мене. В його очах розуміння і страх. Повертаюсь в сторону гори.

Бачу білу снігову хвилю, перш ніж відчуваю удар і нестримна сила зносить мене з місця у простір невідомості.