Френк Херберт - Бог-Імператор Дюни

Усі бунти звичайні й украй нудні. Виконуються за одним шаблоном і дуже схожі між собою. Рушійною силою є адреналінова залежність і прагнення здобути власну владу. Усі бунтівники — це замасковані аристократи. Тому так легко їх навернути.

Чому Дункани ніколи мене не чують, коли я кажу про це? Я вже мав суперечку з цим самим Дунканом. То була одна з наших найперших сутичок, у цій самій крипті.

“Мистецтво правління вимагає ніколи не передавати ініціативи радикальним елементам”, — сказав він.

Як педантично. Радикали з’являються в кожному поколінні, і цьому неможливо запобігти. Саме це він розуміє як “втрату ініціативи”. Він хоче їх придушити, пригнітити, контролювати, перешкоджати їхнім діям. Є живим доказом того, яка незначна різниця між поліцейським і військовим мисленням.

Я кажу йому: “Радикалів слід боятися лише тоді, коли ти намагаєшся їх придушити. Мусиш продемонструвати, що використаєш найкращі їхні пропозиції”.

“Вони небезпечні! Вони небезпечні!” Думає, що коли повторювати, то це стане правдою.

Повільно, крок за кроком, я веду його за своїм методом, і, здається, він навіть слухає.

“Це слабкість, Дункане. Радикали завжди бачать речі лише в надто простих категоріях: чорне і біле, добро і зло, вони і ми. Так само розглядаючи складніші речі, вони відкривають дорогу хаосу. Мистецтво правління, як ти це називаєш, є опануванням хаосу”.

“Ніхто не здатен упоратися з кожною несподіванкою”.

“Несподіванка? Хто каже про несподіванку? Хаос не є несподіванкою. Його характеристики передбачувані. Насамперед він відкидає порядок і зміцнює сили крайніх елементів”.

“Хіба ж саме це не намагаються робити радикали? Хіба вони не намагаються струснути речі, щоб захопити владу?”

“Вони думають, що саме це й роблять. Насправді ж творять нових екстремістів, нових радикалів і продовжують старий процес”.

“А як із тими радикалами, що помічають складність і так наближаються до тебе?”

“Це не радикали. Це суперники в боротьбі за лідерство”.

“І що з ними робити?”

“Перетворювати на своїх союзників або вбивати. Таким є прообраз боротьби за лідерство на базисному рівні”.

“Так, а що з месіями?”

“Як мій батько?”

Цьому Дунканові не подобається таке питання. Знає, що надто специфічним чином я і є мій батько, можу говорити його голосом і від його імені, ця пам’ять є точною, нередагованою і неуникною.

Він неохоче говорить: “Що ж… якщо ти хочеш”.

“Дункане, я — це всі вони, і я це знаю. Ніколи не було справді несамолюбних бунтівників, лише гіпокрити — свідомі чи несвідомі, однаково”.

Це будить осине гніздечко моїх предківських пам’ятей. Дехто з них так і не позбувся переконання, що вони й лише вони мають ключ до всіх проблем людства. Що ж, я сам такий. Можу їм навіть поспівчувати, кажучи, що їхня поразка — демонстрація неправоти.

Проте я змушений їх заблокувати. Немає сенсу надавати їм помешкання. Тепер вони лише болісні спогади… як цей Дункан, що стоїть переді мною з лазерострілом…

Великі підземні боги! Піймав мене при дрімоті. Тримає лазеростріл у руці, прицілившись мені в обличчя».

— Ти, Дункане? Теж мене зрадиш?

Et tu, Brute?[2]

Кожен нерв Лето напружився в повній готовності. Відчув, як засмикалося його тіло. Плоть хробака мала власну волю.

Айдаго глузливо заговорив:

— Скажи мені, Лето, скільки разів я мушу сплачувати борг вірності?

Лето розпізнав внутрішню суть питання: «Скільки мене було тут?» Дункани завжди хотіли це знати. Усі Дункани питали про це, і жодна відповідь їх не вдовольняла. Сумнівалися.

Найсумнішим Муад’Дібовим голосом Лето спитав:

— Хіба ж ти не пишаєшся моїм поклонінням, Дункане? Невже ти ніколи не замислювався, щó в тобі змушує мене постійно прагнути твоєї компанії впродовж століть?

— Бо ти знаєш, що я найдурніший із дурнів!

— Дункане!

Розлючений голос Муад’Діба завжди безвідмовно розбивав Айдаго на друзки. Хоч Айдаго знає, що Лето володіє силами Голосу так, як це недоступно нікому з Бене Ґессерит, можна було передбачити, що він похитнеться від самих лише звуків. Лазеростріл загойдався в його руці.

Цього вистачило. Лето стрімко жбурнув себе й скотився з повозу. Айдаго ніколи не бачив, щоб він так покидав повіз, навіть не підозрював, що це можливо. Лето потрібні були тільки дві речі — реальна загроза, яку могло відчути тіло хробака, і вивільнення цього тіла. Решта відбувалася автоматично, а швидкість цієї дії дивувала самого Лето.

Лазеростріл був найбільшим клопотом. Міг серйозно його подряпати, але мало хто розумів, як організм предчерва бореться з високою температурою.

Котячись, Лето вдарив Айдаго, лазеростріл під час пострілу відхилився. Один із непотрібних плавників, на які перетворилися ноги й стопи Лето, послав у його свідомість шквал пекучого болю. Якусь мить він нічого іншого не відчував. Але тіло хробака могло діяти, рефлекси спалахнули в дикому пароксизмі удару. Лето почув тріск кісток. Спазматичний ривок руки Айдаго відкинув лазеростріл далеко на підлогу крипти.

Відкотившись від Айдаго, Лето приготувався до нової атаки, але потреби в цьому не було. Пошкоджений плавник усе ще посилав больові сигнали, він відчув, що вершечок згорів. Шкіра з піщаних форелей уже запечатувала рану. Біль пом’якшав, перетворившись на неприємну пульсацію.

Айдаго ворухнувся. Безсумнівно, він був смертельно поранений. Помітно, що груди розчавлені. Намагаючись дихнути, відчув біль агонії, але розплющив очі й глянув на Лето.

«Які ж затято одержимі ці смертні!» — подумав Лето.

— Сіона, — прохрипів Айдаго.

Лето побачив, що життя його покидає.

«Цікаво, — подумав Лето. — Чи можливо, щоб Дункан і Сіона… Ні! Цей Дункан завжди виявляв непідробну глузливу зневагу до глупоти Сіони».

Лето повернувся на Королівський Повіз. Цього разу було дуже близько. Ані найменшого сумніву — Дункан цілився в мозок. Лето завжди усвідомлював, що його долоні й стопи вразливі, але нікому не дозволив довідатися: те, що було колись його мозком, більше не мало прямого зв’язку з обличчям. Не було мозком за людськими мірками, а поширилось уздовж усього тіла як скупчення вузлів. Лето не довірив це нікому, крім своїх журналів.

* * *

О, які пейзажі я бачив! І яких людей! Далекі мандрівки фрименів і всіх інших. Навіть повернення крізь міфи на Терру. О, уроки астрономії й інтриг, міграції, безладні польоти, біль у руках та легенях від бігу впродовж багатьох ночей на всіх цих космічних пилинках, де ми захищали наші минущі володіння. Я кажу вам, що ви — чудо, а мої спогади не дозволяють у цьому сумніватися.

Викрадені журнали

Жінка, що працювала за маленьким відкидним столиком, прикріпленим до стіни, була