Олег Говда - Королівство у спадок, Олег Говда

А під дубом, в тіні розлогої крони, стояв широкий і досить довгий прилавок. Збитий з неструганих дощок. І лише стільниця блищала гладко відполірованою поверхнею. Втім, це скоріше заслуга долонь і ліктів відвідувачів, ніж будівельників. І все. Жодних стін, чи бодай даху на стовпах. Роздолля і привілля...

Несподівано. Але, в цьому теж є своя перевага, бо курці можуть смалити просто за столами, не вибігаючи в курилку чи на вулицю. Та й в розмові не треба добирати ні слів, ні гучності...

До речі, як раз така голосна компанія відпочивала за одним з далеких пнів-столів. Судячи з одягу і лексикону: або ветерани, що повертаються додому після якоїсь, не надто успішної компанії, де дивом вціліли і зараз радіють життю, або — новачки, що добираються до місця служби і відчайдушно хочуть, щоб усі навколо вважали їх тертими калачами. Такими, хто бачив і Крим, і Рим, і Папу Римського. Особливо — та ефектна блондинка, яка сидить, навскоси від них, у протилежній частині галявини-шинку.

Велику частину тіла дівчини від мене приховував її «стіл», але й того що залишилося, вистачало щоб зрозуміти — якщо це не справжня красуня, то я нічого не тямлю в жінках. Щоправда, врода дівчини була не домашня, тендітна і беззахисна, — ця красуня сама кого завгодно захистить або налякає, якщо знадобиться. І це розумів не лише я. Так що горлопани поки що намагалися привернути її увагу тільки гучним похвалянням і непристойними жартами. Загалом, діють на своєму рівні розвитку. Дарма стараються, бідолахи, — білявка класом куди вище їхніх можливостей. Що і демонструє, повернувшись до горе-вояків... спиною.

На пні-столі лежить пишний сріблястий шолом фракійського типу. З характерним гребенем, прикрашений довгим кінським хвостом. Білим. Щит, із зображенням коня, що встав дибки, — притулений збоку. Там же — сагайдак з луком і тула зі стрілами.

У процесі мого наближення до прилавка, кут зору змістився, і відразу стало зрозуміло, чим викликані такі зусилля хлопців.

Збожеволіти, яка спинка... Струнка, навіть на вигляд гладка, засмагла. І чомусь оголена. Втім, я ж ще не знайомий з тутешньою жіночою модою. Може, вони всі так зодягаються? Влітку... І підперізуються мечами. Гаразд, розберемося, спершу літаки...

Зате господар питного закладу виявився якраз таким, як їх зазвичай зображають, виходячи з уявлень західного світу про барменів. Не миршавий чоловічок, одягнений в лапсердак, з обрамленим довгими пейсами обличчям, яке прикрашають мудрі та сумні очі, а — вгодований здоровань. З червоною, хоч прикурюй, пикою і в фартусі середнього ступеня зашморганості.

Коли я підійшов, шинкар займався тим, що протирав ним пивні кухлі. Навряд чи вони від цього ставали чистішими, але мабуть, господареві корчми подобався сам процес, бо він ритмічно притупував, похитував головою і щось неголосно насвистував.

— День добрий... Не боїтеся, що грошей не буде?

Господар подивився на мене.

— І вам не хворіти, пане, — посміхнувся добродушно. — Не боюся... По-перше, — їх і так немає. В усякому разі, стільки скільки хочеться. А по-друге, — головне, щоб вони у відвідувачів водилися. Вина? Пива? Квасу?

Аристарх забезпечив мене в дорогу кількома мідяками, пояснивши, що за пару-трійку грошей можна взяти кружку пива і тарань. Тарані я не хотів, а ось від ковтка пива не став відмовлятися.

Прийняв важкий кухоль, над яким коливалася пишна шапка піни, обережно здув її і так само обережно пригубив.

Мммм... Холодне, м'яке, з приємною гіркуватістю. Загалом, в кращих чеських традиціях.

— Чарівний напій... — похвалив від душі.

— Ні-і, — не погодився господар і взявся докладно пояснювати. Мабуть, скучив за співрозмовниками. — Заклинання тільки температуру тримає і від скисання оберігає, а зварено без чарів. Та й навіщо на магічний сувій витрачатися? Руки не з дупи ростуть. Це в столицях або портових містах варити не встигають, ось і звуть чарівників, а у мене тут, хоч і перехрестя, але відвідувачів не вельми багато. Ближче до полудня диліжанс з Таруса пройде. Ці завжди зупиняються. Пообідати і горло промочити. Через годину після них — зворотний з Кушер. Теж мимо не проїжджають. І вже тільки ближче до вечора — з Соробони в Геную. Туди вони вранці їхали. Ось і всі з тих, що постійні... А випадкових подорожніх десятка півтора за день буває. Не більше.

— Ну, якщо так рахувати, — кивнув я в бік вояків, — то добра половина сьогоднішніх перехожих вже тут.

Господар теж подивився в той бік, знизав плечима, але приховане питання залишив без уваги. Навпаки, поцікавився сам:

— А ви, пане, з якої потреби підбори стоптуєте? Апетит нагулюєте, чи в справі?

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно