Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Сучасна проза » Амадока 📚 - Українською
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Амадока" автора Софія Юріївна Андрухович. Жанр книги: Сучасна проза.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 7 8 9 ... 260
Перейти на сторінку:
сидіння, і через старезний вицвілий календар із зображенням чорнявої дівчини в джинсах і бюстгальтері, яка тісно й ніжно горнулась до шиї гнідого коня. Але водночас салон цього дірчастого ревуна-автобуса, подорож у якому тривала рівно тринадцять хвилин, нагадував транспорт для ритуальних послуг — імпровізовано прикрашений і незручний, бо кому тут ідеться про зручності. Дачники-пенсіонери з відсутніми поглядами, старигані за крок від деменції наче відпроваджували когось в останню путь, заблукавши думками в дендритах власного мозку.

О 7:30 Рома вирушала з Клавдієвого до Києва в синій маршрутці «Богдан» із запітнілими від пасажирського недоспаного дихання шибами. Кілька хвилин по восьмій вона була вже на Академмістечку, отримувала дозу надмірної близькости до чужих тіл. Зазвичай Рома вибирала собі маршрут від Контрактової: вздовж Сагайдачного, повз столики на вузьких хідниках із ранковими капучино, до фунікулера. Хто ще в цьому світі їздить на роботу фунікулером, думала Рома. Хіба що водії фунікулера.

Вагончик неспішно виповзав нагору, зачерпуючи сонячне світло або сіру імлу, примножену водами Дніпра.

У дзеркальних стінах готелю Hyatt відображались ворони у польоті, зграї голубів, складених гострокрилими конвертами.

Охоронець перед входом на територію Софії Київської, не вітаючись, не киваючи, не кажучи жодного слова, пропускав Рому. Увійшовши за мури, вона сповільнювала крок. Рухалась мощеною доріжкою серед вижовклих і все ж доглянутих газонів, повз фруктові дерева, вже майже безлисті, повз кущі і клумби, повз туристів з фотоапаратами, повз мам із візочками. Цей внутрішній простір за кам’яними стінами був наповнений своїм повітрям, своїм умістом, своїм білком і жовтком. Середовище, повністю ізольоване й відокремлене, не поєднане з містом за його межами.

Біла двоповерхова будівля колишньої Бурси, в якій розташувався Архів, ізолювала від світу ще дужче. Ромі доводилось завмерти бодай на хвилину, піднявшись сходами до входу, щоб іще трохи подихати, щоб відтягнути мить занурення. Постояти спиною до входу, обличчям до жасминового куща. Так самогубець вкотре озирає світ перед невдалою спробою.

Всередині панували холод, темрява і вологість. Довгі лункі коридори розходились у всіх напрямках, ведучи до приміщень, пропахлих тліном, майонезним салатом, кип’ятильниками і грибками. Будівля стояла на схилі, тож її підвали зі сховищами матеріялів перетворювалися на поверхи, її сліпі погреби виявлялися дослідницькими кабінетами.

Рома тримала у себе в читальному залі товстий светр зеленого кольору — з в’язаним паском, з розкошланими візерунками. Інакше в Архіві вижити було неможливо. Навіть у найбільшу спеку, коли надворі люди сходили потами і непритомніли від високих температур і задухи, принишклий морок колишнього північно-західного корпусу монастирських келій прокрадався холодом крізь шкіру, просочувався у кістки.

Вже після п’ятнадцяти хвилин перебування на роботі Романа відчувала, як холонуть її кінцівки. За кілька годин холод знечулював не тільки її тіло, а й думки та почуття. Мозок затерпав, як рука чи нога від незручної пози.

Рома рахувала хвилини до обідньої перерви — навіть якщо йшлося про зимовий період, пронизливий дощовий день, вітер, мряку, снігопад. Будь-який стан зовнішнього світу був теплішим і м’якшим. Потрапивши назовні, Рома починала дихати, оживала, вітер надимав їй легені, груди розпирало від гніву, розпачу, горло стискало від самотности.

В Архіві панувала тиша. Драцена звішувала свої довгі тонкі язики. Більшість часу Романа проводила мовчки. Працівниці з інших відділів заходили іноді поділитися плітками. Однак більшість діялогів Рома відбувала з відвідувачами Архіву, дослідниками. «Мені потрібні матеріяли редакції журналу „Праця сліпих“. Я замовляв їх кілька днів тому». — «Фонд 736, здається? Ось вони».

Натягнувши рукави светра на змерзлі п’ястуки, Романа сиділа над журналами з архівними описами матеріялів, іноді — поглядала в монітор камери стеження на дослідників, іноді переходила зі свого кабінету до читального залу і спостерігала за шторою, яка здіймалась від протягу, або за окулярами, що постійно зіслизали з перенісся лисявого дослідника оперного мистецтва.

За вікнами читального залу, пагорбом нижче, виднівся двір кількаповерхового житлового будинку. Там гуляли мами з дітьми, на обідню перерву приїздили чоловіки в темних костюмах, що впевненим рухом затраскували дверцята своїх дорогих автівок, іншою рукою розслабляючи вузол краватки на шиї. Там цокали підборами жінки, повертаючись надвечір додому, щоб за кілька хвилин знову вийти у двір у зручному взутті та спортивних штанях, ведучи на повідці собаку.

Рома то западала у вивчення чийогось завіконного життя, вибираючи собі персонажа (сива пані з короткою стрижкою, яка постійно розмовляє по телефону, даючи фінансові доручення; чоловік зі зморшкуватим міжбрів’ям, який виходить курити надвір, чухає мізинцем скроню і не відриває погляду від планшета), то знаходила героя безпосередньо в Архіві, спускаючись сходами додолу, де зберігались фонди, і вишукуючи в шухлядах теки з листами та щоденниками, фотографіями, паперовими уривками життів.

Зазвичай Рома поєднувала кілька ліній: відстежувала життя осіб, яких бачила за вікном, дофантазовуючи найдрібніші обставини їхніх життів, характери, емоційні особливості, і водночас клаптик за клаптиком складала в уяві життя котрогось із видатних діячів — найдужче полюючи за виявами анітрохи не видатними, побутовими. Проблеми з травленням, списки речей, які треба взяти з собою в дорогу, прохання купити тканину на пальто. Записки з подорожей до Куби, Мексики, країн Латинської Америки. Страхова книжка, довідки про видачу інвалюти, придбання дачі. Атестат про закінчення підготовчого класу Київської міністерської жіночої гімназії (1899), квиток кандидата в дійсні члени Імператорського російського театрального товариства (1916), свідоцтво про одруження (1923), профспілковий квиток (1924), заповіт (1928), трудова книжка (1939), атестат доцента (1946), автобіографія (1954–1957).

Що стосувалось дослідників, то деякі приходили сюди роками. Ось, наприклад, Малишка Василь Ігорович — чоловік із клинцюватою борідкою і примруженими очима — все збирав матеріяли до своєї праці про Фотія Красицького, внучатого племінника Шевченка. Коли надходив момент підживитися, Малишка виймав із кишені піджака незмінний бутерброд із житнього хліба з яйцем і майонезом, і впивався в нього ненаситним ротом. Цей перекус втілював для дослідника момент тілесних насолод: він втолював свій фізичний голод і спрагу спілкування. Розжовуючи хліб, Малишка нахилявся до Роми і схвильованим шепотінням (щоб не заважати іншим) розповідав їй про нові обставини життя і творчости Красицького. Розповідав, скажімо, як Красицький проєктував театральні декорації з нагоди святкування 35-ліття свого дорогого Лисенка. Або переповідав Ромі листи Фотія до Надії Крупської.

До постійних відвідувачів належала дослідниця архітектора Заболотного — здоровенна баба з могутніми частинами тіла, яка носила капелюхи, шалі, синтетичні блузки, що тріскотіли і розсипали іскри, ніби під пахвами у цієї жінки постійно працювало дві бригади зварювальників. Порівняно з нею Малишка зі своїм майонезним яйцем у бороді був просто янголом. Вона постійно здійснювала якісь вибрики, то починаючи несанкціоновано робити знімки матеріялів, то сварячись по телефону в читальному залі, то супроводжуючи читання нестерпним бубонінням — і цим змушувала Роману втручатися,

1 ... 7 8 9 ... 260
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Амадока», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Амадока"