Річард К. Морган - Зламані янголи

Коли я повернувся, Шнайдер сидів на одному з передніх посадкових контейнерів, розважаючи фокусами юрбу дітлахів у лахмітті. На віддалі, в затінку найближчого булькобуду, за ним стежила парочка людей у формі. Коли я підійшов ближче, він підняв очі.

— Якісь проблеми?

— Ні. Проженіть цих дітлахів.

Шнайдер звів брову й неквапливо завершив фокус. На завершення він висмикнув з-за вуха кожної дитини по маленькій пластиковій іграшці з пам’яттю форми. На очах у дітей, які недовірливо мовчали, Шнайдер показав, як працюють ці маленькі фігурки. Сплющуєш їх, а тоді різко свистиш і дивишся, як вони, наче амеби, повертають собі колишню форму. Якась корпоративна генетична лабораторія мусить вигадати таких бійців. Діти стежили за цим із роззявленими ротами. Це саме по собі також було фокусом. Особисто мене в дитинстві така незнищенна штука довела б до кошмарів, але, хоч яким похмурим було моє дитинство, порівняно з цим місцем воно було триденним походом до аркади.

— Прищеплюючи їм думку про те, що не всі люди у формі погані, ви не робите їхнє життя кращим, — тихо зауважив я.

Шнайдер із цікавістю глянув на мене й гучно ляснув у долоні.

— Ось і все, народ. Паняйте звідси. Давайте, виставу закінчено.

Діти почимчикували геть, не бажаючи покидати свою маленьку оазу веселощів і безкоштовних подарунків. Шнайдер склав руки на грудях і з непроникним обличчям провів їх поглядом.

— Де ви взяли ці штуки?

— Знайшов у вантажному відсіку. В парочці пакунків з допомогою для біженців. Гадаю, шпиталю, в якого ми поцупили це судно, вони були не надто потрібні.

— Ні, там усіх біженців уже перестріляли, — я кивнув на дітей, які йшли геть і вже захоплено теревенили про свої нові надбання. — Їх усі, мабуть, конфіскує табірне ополчення, щойно ми поїдемо.

Шнайдер знизав плечима.

— Знаю. Та шоколад і знеболювальні я вже роздав. Що ви будете робити?

Запитання було слушне й мало силу-силенну нерозважливих відповідей. Пильно дивлячись на найближчого бійця табірного ополчення, я замислився над одним з відносно кривавих варіантів.

— А ось і вона, — показав рукою Шнайдер.

Простеживши за його жестом, я побачив сержанта, ще двох бійців у формі, а між ними — струнку жіночу постать зі зчепленими попереду руками. Примружившись на сонці, я посилив збільшення свого вдосконаленого нейрохімією зору.

Працюючи археологісткою, Таня Вардані, напевно, мала набагато кращий вигляд. На її довгоногому й довгорукому кістяку вочевидь було більше плоті, і вона, безперечно, якось дбала про своє темне волосся — можливо, просто мила його й підбирала. Також було сумнівно, що в неї тоді були побляклі синці під очима, а побачивши нас, вона б, можливо, навіть усміхнулася — просто вигнула широкі криві вуста на знак привітання.

Вона хиталась і заточувалася, а одному з її конвоїрів доводилося її підтримувати. Шнайдер спершу сіпнувся вперед, а тоді зупинився.

— Таня Вардані, — сухо промовив сержант і простягнув шматок білої пластикової стрічки, яку повністю займали роздруковані смужки штрих-коду, і сканер. — Для звільнення мені потрібне ваше посвідчення.

Я тицьнув пальцем на код у себе на скроні й байдужо зачекав, поки моїм обличчям не пройшовся червоний вогник сканера. Сержант знайшов на пластиковій стрічці саме ту смужку, що вказувала на Вардані, й наставив сканер на неї. Шнайдер вийшов уперед і взяв жінку за руку, потягнувши її на борт шатла з абсолютно очевидною грубою відстороненістю. Сама Вардані витримала це без жодного виразу на блідому обличчі. Не встиг я повернутися, щоб піти за ними, як сержант покликав мене; байдужість у його голосі раптово послабшала.

— Лейтенанте.

— Так, що таке? — озвався я з підкресленою нетерплячістю.

— Вона повернеться?

Я обернувся у шахті люка, так само елегантно звівши брову, як це кілька хвилин тому зробив Шнайдер у розмові зі мною. Він дуже багато собі дозволив і знав це.

— Ні, сержанте, — сказав я йому, як малому. — Вона не повернеться. Її везуть на допит. Просто забудьте про неї.

Я задраїв люк.

Але коли Шнайдер погнав шатл угору, я визирнув з ілюмінатора й побачив, що сержант і досі стоїть там, хитаючись від бурі, яку здійняв наш відліт.

Він навіть не додумався прикрити обличчя від пилу.

Розділ четвертий

Ми полетіли на захід від табору на гравітаційному ефекті, минаючи суміш пустельних чагарників і плям темнішої рослинності в тих місцях, де флорі планети вдавалося зачепитися за неглибокі підземні води. Хвилин за двадцять ми дійшли до узбережжя й попрямували до моря над водами, які, за словами військової розвідки Клину, кишіли розумними мінами кемпістів. Шнайдер увесь час утримував нашу швидкість у скромних дозвукових межах. Нас було легко відстежити.

Першу частину польоту я провів у пасажирському салоні, проглядаючи стек даних про поточні події, що його шатл завантажував з одного з командних супутників Каррери, але насправді стежачи за Танею Вардані очима посланця. Вона розвалилася на сидінні, найдальшому від люка, а отже, найближчому до ілюмінаторів правого борту, притулившись лобом до скла. Очі в неї були розплющені, але сказати, чи зосередилася вона на землі внизу, було важко. Говорити з нею я не намагався: за цей рік я бачив цю ж таки маску на тисячі інших облич і знав, що вона не вилізе з-за неї, поки не буде до цього готова, а цього може й не статися взагалі. Вардані надягнула емоційний вакуумний скафандр. Це єдина реакція, що лишається в арсеналі людини, коли моральні параметри зовнішнього середовища настільки вражають своєю мінливістю, що розум, який з ними стикається, вже не може витримувати їх без захисту. Останнім часом це стали називати синдромом військового шоку, загальним терміном, який похмуро, але досить точно виносить вирок охочим його лікувати. Хай на світі й існує безліч більш-менш ефективних психологічних прийомів для відновлення, та досягти кінцевої мети будь-якої медичної філософії, профілактики замість лікування, в цьому випадку людському розуму явно не під силу.

Мене аж ніяк не дивує, що ми досі борсаємося з неандертальськими гайковими ключами серед елегантних руїн марсіанської цивілізації, не маючи жодного справжнього уявлення про те, як функціонувала ця стародавня культура. Зрештою, ніхто не став би очікувати, що різникові худоби з ферми вдасться зрозуміти команду нейрохірургів або продовжити її роботу. Хто його знає, скільки непоправної шкоди ми вже могли завдати тій сумі знань і технологій, яку марсіяни нерозважливо покинули в доступних нам місцях. Ми, зрештою, недалеко пішли від зграї шакалів, яка обнюхує понівечені тіла й уламки, що лишилися після авіакатастрофи.

— Наближаємося до узбережжя, —