Бекс Хоган - Острови шторму та смутку. Гадюка

проміння ледь торкнулося його шкіри, тож засмага в нас з ним однакова. Я витримую його погляд; ніяк не позбудуся відчуття, що він робить точно те саме, що і я: намагається «прочитати» супротивника. Недовіра, мов рій бджіл, гудить між нами.

— Ти сумуватимеш за оцим всім? — він промовляє, вказуючи на корабель і море, маючи на увазі моє життя. — Чи, може, життя у палаці більше тобі смакуватиме?

У цих словах — легка зневага, і мене розбирає злість. Невже він думає, що я мрію одружитися з ним задля так званого кращого життя? Насправді для мене це лише переведення з однієї в’язниці до іншої.

Різко відповідаю:

— Невже ти вважаєш, що бодай хтось рахується з моєю думкою?!

Ледь зморщивши носа, він уважно оглядає мене — хоче зрозуміти, хто ж я насправді така. Він явно хоче щось сказати, але раптом відступає — бо ми вже не самі. Спершу сходяться його охоронці, потім — люди мого батька.

— Час настав, — Торін звертається до мене і я бентежусь, не розуміючи, що він має на увазі. Тоді мені все проясняється. Ні! Не може бути! Мій світ ніби перевернувся від усвідомлення, що сьогодні оживе традиція Гадюки. Мені завжди здавалося, що все це — міф, придуманий для того, щоб Гадюки не творили собі інших богів, крім своїх королів. Це не може бути реальністю! Однак вперше за весь цей час на обличчі Торіна — щира емоція, і я усвідомлюю, що його попередили. Від страху в мене стискається все усередині, і якби я тільки могла, побігла би світ за очі.

Мій батько піднімається на палубу; рожевощокий від рому; око заплило кров’ю; він жестом підкликає нас до себе.

Все, що залишається, це підкоритися йому.

Коли ми з Торіном підходимо, екіпаж формує навколо нас коло.

Починається церемонія єднання.

Не знаю, куди спрямувати погляд, тому дивлюся просто перед собою. Від цього зусилля виступають сльози; сподіваюся, ніхто не помітив страху, від якого волосся на моїй шкірі стає дибки.

Я добре знаю, що мене чекає і розумію, що ніяк не втекти, тож мої очі блищать не від напруження, а через те, що я з усіх сил стримую сльози. До нас наближається Клів зі срібною таріллю, на ній — виконаний із безлічі ланок ланцюг; він сяє червоним від нагрівання у печі. Від одного його вигляду моє серце от-от вистрибне із грудей.

Батько одягає товсті рукавиці і просить підняти вгору мою лівицю й Торінову правицю. Ми стискаємо наші зап’ястя. О, як же мені кортить світ за очі або просто кинутися за борт і померти! Мабуть, мій страх передається через шкіру, адже, на моє превелике здивування, Торін повертається до мене обличчям.

— Дихай! — він шепоче так ніжно, як тільки можна собі уявити. І на якусь долю секунди зникає вся його удаваність і нещирість. Ми лише двійко людей, котрі от-от перетерплять спільний біль, тому стиха киваю йому в знак солідарності.

Тепер батько тримає в руках розпечений до червоного ланцюг і точним махом обгортає ним наші зап’ястя, зв’язуючи їх докупи. Біль миттєвий і нестерпний, адже метал врізається в плоть, впивається в шкіру, щоб залишити слід. Я напинаю кожнісіньку фібру тіла, намагаючись не здригатися від болю. Ніхто не побачить моєї слабкості! Не дозволю батькові повірити в те, що він мене здолав!

— Всі присутні, будьте свідками увічнення їхньої обіцянки! — потужний батьків голос розрізає вечірнє повітря, але від випитого язик трохи плутається і псує урочистість моменту. — Гадюка і Принц стають одним цілим, їхня плоть носитиме це тавро як символ даної ними клятви. — Виголосивши це, він здіймає ланцюг і відриває разом з ним клапті шкіри.

Болить так, наче в мене впиваються тисячі ножів, і я опускаю руку, аби лише не бачити глибини опіку. Нудота в парі з риданням підступають до мого горла, і я вкотре їх ковтаю. Торін пройшов зі мною цей варварський ритуал, але він незворушний. Торін дякує батькові за благословення нашого стратегічного єднання і проголошує спокійне майбутнє для Східних Островів завдяки цьому вельми важливому союзу наших народів.

Від мене не вимагають, щоб я щось говорила, і хоч нерідко злощуся, що моєю думкою нехтують, цього разу за це навіть вдячна. Вони не почули б від мене нічого доброго.

Приносять ром, наповнюють глечики і знову п’ють — тепер на честь нашого єднання. І знову таки мені й сьорбнути не дали, а це би стишило мій біль. Тому займаю себе тим, що з усіх сил уникаю Ґрейс. Під час дійства я відчула на собі її погляд, але не насмілилася його перехопити — боялася, що її жаль розіб’є мене вщент. Якщо я втрачу самовладання, це лише посилить батькову хватку — і зашморг затягнеться ще міцніше. Він же обожнює карати мене за найменші хиби.

Натомість мій погляд зупиняється на похмурому охоронці Торіна — ще один, хто не напивається і ретельно приховує свою відразу до цього видовища. Уявляю, що він відчував, коли Принца пекли розпеченим залізом, навіть якщо і з власної волі; це явно йшло всупереч його інстинктам персонального охоронця. Навряд чи він звертає на мене особливу увагу, зате я схиляюся перед його відданістю обов’язку.

Бронн же напивається за нас усіх разом узятих. Він стоїть трохи подалі від гурту, і навіть на цій відстані я помічаю в його очах небезпечні вогники. Нікому й на думку не спаде криво на нього глянути, особливо сьогодні, коли його долоні так і чешуться, щоб зав’язати бійку. А я ніяк не вирішу: насолоджуватися його нікчемним виглядом чи, навпаки, обуритися з того, що він може собі стояти, ображений, і ніхто не спитає нічого зайвого — а от мені не можна рухатися, говорити і навіть дихати, бо хтось може помітити найменший натяк на мою вразливість.

Згодом, коли усі глечики спорожніли, Принц Торін підходить прощатися зі мною.

— Гадаю, мені час рушати, — каже він; обличчя не видає ані найменшого натяку на біль, хоч я певна, що йому теж болить. І мовби розчинився у повітрі чоловік, силует якого виднівся мені за спиною його королівської величності під час наших єднальних тортур. — Сподіваюся скоро побачити вас у моїй оселі. Гадаю, це станеться, коли наші батьки узгодять дату весілля. Будьте певні, я подбаю про те, щоб моя гостинність не поступилася вашій.

— Вельми вдячна!

— До зустрічі! — він ледь киває мені перед тим, як приєднатися до своїх людей.

Прощання завершено, і королівський почет відправляється. Рен підіймає якір, і невдовзі