Роберт М. Вегнер - Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід

Вказані ним місця створювали на карті пряму лінію.

— Як бачите, відстань поміж ними більш-менш однакова, та й розміри Урочищ схожі. Коли б я мав більшу карту, ви б побачили, що вся ця лінія, — палець Ловчого вказав на низку темних плям, — закінчується десь милях у п’ятистах на схід великим Урочищем, яке зветься Леннетр Оверт. Воно настільки велике, що ніхто не знає його справжніх розмірів. Чи воно про щось вам говорить?

— «Леннетр Оверт» мовою даврійських племен означає «Смерть Оверта» або ж «Падіння Оверта», — Ласкольник поволі відставив кубок на стіл. — Даврійці кажуть, що перейняли ту назву від попередніх племен, які пішли з цих земель на схід близько п’ятиста років тому. Вірують, що в тому місці загинув Оверт, син…

— Він не був сином чи донькою і не звався Овертом, — Аредон-гі-Цирен промовив це із натиском. — Справжньої його назви — бо вона не була ім’ям — ми не знаємо. Оверт був якимось різновидом створінь, яких немає в нашому світі. З деякими Небажаними його поєднувала не лише покревність, але й близькість душ і думок. Він був скоріше знаряддям, еманацією, а не свідомою та незалежною сутністю. Але він мав силу обох своїх творців, що змусило Володаря Гроз… — він знову розкашлявся.

— Ґаллеґа, — підказав бурмістр і його лисина відразу вкрилася рум’янцем.

— Нам відомі імена Великої Родини, — буркнув Веторм. — І нам відомі легенди часів Війн Богів.

— Легенди? — Ловчий нарешті заспокоїв хрипле дихання та випростався. — Запитай лендорців, які мешкають на заході, порозмовляй із шаманами агерів, поїдь на тисячу миль на південь та зустрінься з іссарами, що ховають свої обличчя. Усі вони були тут, коли боги ходили по землі. Вони розкажуть історії, після яких решту життя ти проведеш, зачинений у темній башті, виючи ночами від жаху. На цій території, три з половиною тисячі років тому, Володар Гроз бився із Овертом. Обидва прибули у повноті своєї Сили. Володар Гроз зібрав в одному місці всіх своїх авендері, зійшов зі свого царства та об’явився світові особисто. Оверт поглинув Сили своїх творців та прибув у подобі чотирирукої потвори зі звірячою головою. Їхні руки сягали до хмар, за один крок вони минали десять миль, а стопи їх вибивали в землі долини. Вони билися від світанку до заходу, а ввечері Оверт кинувся навтьоки, спливаючи кров’ю, що текла з ран. Пробіг кількадесят миль і далеко на сході впав від удару божого списа. Тут, на цій карті, ви маєте позначені місця, де кров Небажаного падала на землю. Це — Урочища. А Послідники не є насправді людьми, бо вони надто глибоко потягнулися за Морок, і в Урочищах їм нічого не загрожує. Ще питання?

Тиша.

— Одне.

— Слухаю, генерале Ласкольнику.

— Чого саме ти від нас очікуєш?

* * *

Він не повинен був про це запитувати, подумала Кайлін ввечері того ж самого дня. Хоча, напевне, це б усе одно нічого не змінило, бо Аредон-гі-Цирен як Ловчий Володарки Лааль мав право змусити їх до участі в місії, якою було знищення банди Послідників. Але було б краще, аби кха-дар нічого не запитував. Бо відповідь була, власне, наказом, та ще й таким, який неможливо проігнорувати.

— Хочу, щоб ви особисто замкнули кільце облави з півдня, — сказав тоді Ловчий. — Просто замкнули кільце. Я не хочу, щоб ви брали участь в атаці — немає потреби в’їжджати на терен Урочища, завтра на світанку цим займуться Блискавки та загони Храму, які до цього часу до нас приєднаються. Але це Урочище має милю завширшки та чотири — завдовжки, а з півдня в нас, по суті, немає жодних загонів. Тому я хотів би… гм… Храм хотів би, аби ваші чаардани, разом із усіма добровольцями, яких ви зможете зібрати, ще сьогодні від’їхали до Урочища та зайняли позицію в цьому місці.

Вказав на точку на карті.

— Завтра може статися, що нам не вдасться вбити їх усіх, і деякі достеменно спробують втекти. Якщо з Урочища на вас вийде хтось без кольорів Храму чи Вершників Бурі… — монах зробив промовисту паузу. — Що ж, тоді ви знаєте, що робити.

Саме так вони знову опинилися в Степах. По прямій до Літрева мали близько чотирьох миль, а на практиці — понад десять, бо мали б об’їжджати довгасте Урочище. Чаардан Ласкольника наразі нараховував вісімнадцять людей. Решта — поранені — лишилися в заїзді. Веторм вів двадцятьох двох вершників, до яких долучилися зо два десятки добровольців: ледве третя частина тих, хто готувався до бою із Блискавками. Коли стало зрозуміло, що діло буде не із се-кохландійцями, а з Послідниками, які володіють магією, та ще й поблизу Урочища — більшість місцевих задирак тихцем подалися додому. Кайлін майже жалкувала, що не може зробити так само.

Ловчий поїхав із ними. Навіть Ласкольник виглядав здивовано через таке рішення. Аредон-гі-Цирен тоді глузливо усміхнувся й приклав кулак до грудей.

— Мої легені, а також отець Сенрес, Перший Клинок, та Цеетрон-деґ-Ланес, Другий Клинок Храму, вирішили, що я не братиму участі в атаці. Тож я був приданий до міського загону як зв’язковий, бо через хворобу з мене був би слабкий помічник в Урочищі. Тамтешні випари вивели б мене з бою так само, як удар меча. Але якщо станеться так, що якийсь з Послідників вийде звідти на нас… — він поклав долоню на руків’я меча, — я не відмовлю собі в приємній дрібничці.

Ось так шістдесят вершників і Ловчий Володарки Лааль опинилися поблизу Урочища.

Поставили табір на підвищенні, з який дозволяв бачити все навколо. Урочище лежало на північ від того місця, де вони стояли, і, по правді кажучи, особливо нічим не вирізнялося. Просто терени поволі переходили у неглибоку долину, середину якої завжди, як пам’ятала Кайлін, наповнювала імла. Тут не було якоїсь чіткої межі, жодної раптової смуги зів’ялих трав чи випаленої землі. Тут лише більшало випарів, що пульсували в дивному, незрозумілому ритмі. Одного дня вони могли мати діаметр з ледве кількасот стоп, а в наступного — розросталися на милю, наповнюючи все заглиблення. За умовну межу проклятої землі визнавалося місце, до якого вони сягали.

Кайлін стояла біля того кордону й дивилася на туман, що там клубочився. Він виглядав досить… звичайно. Бердеф прийшов і потерся об її ногу.

— Ось і ти, — промовила вона тепло. — І що ти про це думаєш? Він заскавчав тихенько, а потім рикнув.

— Так. Я теж так думаю, — вона опустила долоню й почухала