Василиса Миколаївна Трохимович - Любов на лінії вогню, Василиса Миколаївна Трохимович

Так думав і хлопець з позивним «Коба». Порядний горлівський міліціонер, корінний житель Донецька. Все в житті склалося так, як він бажав. Кохана дружина, міцна родина, чудова семирічна донечка. І про що ще має мріяти чоловік, який усього бажаного в житті вже досяг?

Коли наприкінці травня поблизу рідного міста розпочалися бойові дії та постало питання, що ж робити далі, його тесть зібрав сімейне коло на вечерю і сказав, що вся родина має підтримати «патріотичні сили Донбасу». Ті самі, які після визволення Слов’янська окупували Донецьк.

Він жодним чином не бажав того, що почалося далі. Він не мріяв тримати в руках автомат і сидіти в окопах у Пісках. Він не хотів бачити смертей друзів в Іловайську, він не планував вдягати мультикам і стояти на передовій. За нього так вирішили, а вибору в нього не лишалося. Адже коли до тебе в дім приходить війна, ти маєш або захистити цей дім, або повернути його. Тікати – це не вибір. Це слабкість.

Коба довго намагався вмовити дружину зробити інший вибір, залишитися, боротися. Довго сподівався, що горлівський райвідділ міліції не вступить усім своїм складом до лав «ополчення» і не здасть усе те, на чому тримався спокій і правопорядок у місті. Але сценарій розвитку війни та окупації був непрогнозований. Усе те, що діялося далі, здавалося стороннім і нереальним. Наче у фільмі-апокаліпсисі, де головному героєві залишається або загинути одразу ж, або боротися та виживати.

Але якщо дружина вважає тебе фашистом, а колеги замість підтримання порядку чекають хаосу, на якому можна нажитися, переконувати оточення змінити точку зору марно. На той час через такі події руйнувалася не одна родина. Друг брав зброю до рук, щоб іноді застосувати її проти друга. Коли вирішується доля твоєї країни, часто стосунки між людьми щезають у минулому, адже виникає неосяжна прірва.

Тож Кобі довелося їхати до сусіднього Дніпропетровська, аби долучитися до добровольчого руху. Так він і опинився у лавах тоді ще батальйону «Дніпро-1».

Дружина може підтримувати чи не підтримувати, але має бути поруч. Своїми думками та молитвами. Має чекати. Дочекатися.

Натомість його дружина зробила свій вибір. Відписала все рухоме і нерухоме майно на користь «ополчення» і виїхала до країни-агресора. І, можливо, навіть на це можна закривти очі. Можна витримати біль та зраду. Але як витримати те, що в батька забрали єдину кохану дитину. Без права на зустріч, без права почути її голос та спостерігати, як вона дорослішає. Без права навіть сподіватися, що колись усе зміниться. Понад рік він не може взяти її на руки, заспівати колискову чи купити нову ляльку. Він не навчить її кататися на велосипеді, не візьме із собою на рибалку. Лише тому, що дружина вирішила ціною щастя власної родини підтримати окупантів.

Це гірко. Але це реальність.

На моє запитання, чи знайшов він когось у Дніпропетровську, Коба каже, що, згадуючи про життя в Донецьку із сім’єю, відчуває такий нестерпний біль, що навіть не здатен спостерігати за чиїмись радощами, розважатися чи навіть просто жити. Його життя – суцільне несення служби. Так має бути зараз. А що буде далі, він вирішить пізніше.

Про донецького сутенера

Схожа на історію донецького міліціонера реальність спіткала Петра, ще одного бійця полку «Дніпро-1», раніше – батальйону «Донбас».

Петро також був корінним донеччанином, який, повернувшись з армії, де чесно відслужив країні, випадково познайомився з паном Корчинським і потрапив до лав ОУНу. Саме там він пройнявся духом українського націоналізму й осягнув прості істини Степана Бандери.

Чергова пиятика – і він опиняється у Грузії. В джинсах, майці та з кулеметом у руках. Петро завзято руйнував «скрєпи» на Кавказі, де допомагав грузинським побратимам боротися зі злом, що несла російська окупаційна армія. Якимось чином, далеким передчуттям він розумів: невдовзі це почнеться й в Україні.

Після повернення йому довелося відсидіти декілька місяців у СІЗО, де ліпшим другом та єдиним співрозмовником був павучок, що жив у баночці, майже як Петро. А оскільки його участь у бойових діях так і не вдалося підтвердити, Петра звільнили.

Він повернувся на мирну землю, одружився з коханою дівчиною та започаткував у Донецьку власну справу. На перший погляд, дивну, але для багатьох приємну. Став сутенером. Хоча сам він цього терміну не вживає, адже організація надання заможним жінкам ескорт-послуг не є криміналом, а якщо все закінчується інтимом, то вже не його справа.

Так, сидячи на підлозі найманої квартири, запиваючи свої оповідки віскі з колою, Петро розповідав мені про своє донецьке життя. Виявляється, що потрапити до нього на роботу було нескладно. Складніше – пройти випробування стилістом, курсами етикету та поезії. Ті, хто це випробування проходили, отримували непогані дивіденди.

Як потрапити до «сервісного центру»? Все було доволі просто: студенти та інші не перевантажені інтелектуальною і трудовою діяльністю юнаки телефонували за номером, вказаним на флаєрі. І потрапляли до рук Петра. Стилісти робили манікюр, фарбували волосся. На курсах етикету хлопці вчилися їсти, ходити й говорити. А потім – бойове завдання. Приміром, супровід самотньої, але дуже забезпеченої пані на зустріч випускників чи, скажімо, дипломатичний прийом.

Все це розповідалося таким тоном, наче Петро жодним чином не шкодував за втраченим бізнесом, домом і не сумував за рідним містом. У нього три паспорти. Тож, коли захоче знову змінити своє життя – змінить. Усе, чого йому в цьому житті не вистачатиме, – улюбленої дитини. Він сумує лише за сином. І навіть не знає, в яку саме точку на карті Російської Федерації колись кохана дружина вивезла кров його крові. Він досі з посмішкою