Леся Найденко - Тисяча причин для розлучення, Леся Найденко

Глава 4

Я гуляла звивистими вуличками, намагаючись відновити ментальне здоров’я після спілкування зі свекрухою. Найбільше напружував той момент, що вона мала приховану неприязнь до мене. Окей, нехай я тобі не подобаюсь. Але скажи мені це в очі. Навіщо корчити з себе саму люб’язність, коли від одного погляду на мене у тебе рот наповнюється отрутою?

Вдих-видих. Тамара Петрівна залишилась вдома, а навколо мене мальовнича природа Вінниччини. Над дахами будинків виднівся ліс, а перед ним розкішним килимом розстелилося поле з найрізноманітнішими польовими квітами – точно одне з полотен пейзажистів у художньому музеї. Я дійшла до межі, де закінчувався асфальт, але зупинятися не стала. Ступила на вузеньку стежку та рушила далі.

Довкола було так гарно, що відразу захотілось, аби поряд зі мною опинився Єгор. Така краса просто створена для прогулянок закоханих. Вирішено! На перший же вихідний чоловіка, я організую пікнік. Це ж ідеальна локація для того, аби зустрічати захід сонця та пити ігристе. Ще б комарі не кусалися… але то вже геть утопія.

І тут я зробила велику помилку – вирішила забрати частинку цього багатства з собою. А саме, назбирати букет польових квітів, щоб поставити його у спальні. Найбільше мені припали до душі сині дзвіночки. Десь по коліно висотою, нагадували іриси на клумбі біля мого дому, тільки менші та з цілим пучком бутонів на кожному стеблі.

Виривались квіти важко, бо земля була сухою. Висмикнувши з корінням, я спробувала відламати його, але рослина виявилась надто міцною. Залишила так – потім ножем відріжу. Додала до синього букета жовту дику гірчицю.

- Патріотичненько! – посміхнулась.

Цілком задоволена своїм творінням, пішла додому. Настрій дійсно покращився! А тому заздалегідь вирішила, що такі прогулянки і надалі будуть моїм особистим видом антистресу. Йшла собі, наспівувала якусь пісеньку (навушники забула, а без музики я не можу), думала, як зустрічатиму з роботи коханого…

- Громадянко! – почулось за спиною. – Ану зупиніться!

Повільно обернулась. Як і передчувала, переді мною стояв поліцейський. Правда, уніформа в нього була дещо дивна: згори все нормально, а нижче – шорти і шльопанці.

- Доброго дня, - привіталась я.

- Віктор Мацицько, - простягнув мені посвідчення. – Дільничний села Куманівці.

- Дуже приємно. Мене звати Тетяна…

- Що ж ви, громадянко Тетяно, так нахабно злочини скоюєте? Прямо посеред білого дня!

В мене очі на лоба полізли. Невже той дід таки накатав на мене заяву? Я ж думала, що все владнали! Чи то все Соня?.. Підставила мене, зміюка.

- Які злочини? Я не крала тих курей! Та й про вишні у нас була домовленість, чесне слово.

В очах дільничного загорілися вогники. Точно хижак, що помітив здобич.

- То ви не тільки червонокнижні рослини зриваєте, а ще й у крадіжці замішані!

Я перевела погляд з чоловіка на квіти.

- Червонокнижні?

- Змієголовник австрійський! На межі зникнення! А ви його з корінням… - останню репліку він промовив таким тоном, наче я не квітку зірвала, а комусь голову відрубала. – Ходімо у відділок. Складемо на вас протокол стосовно рослини, а потім візьмемось за розслідування інших ваших злочинів.

Тільки проблем із законом мені не вистачало! Я скорчила нещасне личко, але це зовсім не подіяло на правоохоронця. Махнув рукою, вказуючи слідувати за ним.

- Чи мені надіти на вас наручники? – гаркнув коли я завагалась, бо від хвилювання не могла й кроку ступити. Не впевнена, що у нього ті наручники взагалі були, але погроза звучала досить лячно.

- НІ! Я йду… йду.

Мене завели у приміщення, яке більше скидалось на якийсь гараж. Видно, рівень злочинності у Куманівцях був настільки низький, що дільничний мав час підробляти ремонтом велосипедів. Про його професійну діяльність свідчив хіба що письмовий стіл в куточку кімнати.

Я довго і нудно намагалась довести свою невинність. Ну звідки мені знати, що ті квіти настільки рідкісні? На них же не написано! Треба було якусь табличку ставити для немісцевих. Шкода, дільничний був непохитним.

- Не дарма мені баба Зоя удачу передбачала! На тобі, розкриття злочину прямо перед нарахуванням премії.

- І тут ця шарлатанка… - не втрималась я. Одна річ, коли побрехенькам ворожки вірять жіночки за п’ятдесят, але представник закону… Це вже ні у які ворота не лізе. – За конституцією мені дозволено зробити дзвінок другу!

- Тобто адвокату? – почухав потилицю дільничний.

- Точно.

- Хм… Ну давайте. Тільки швидко!

Дістала мобільний. Спершу хотіла набрати свекруху, щоб не псувати робочий день Єгора - він тільки узявся за нову посаду, має стільки клопотів, а тут я зі своїми факапами. Та потім уявила, як Тамара Петрівна тішитиметься моїм арештом… Це така пані, що може замість допомоги ще більше проблем створити. Зрештою, обравши менше зло, я таки подзвонила коханому:

- Вибач, кицю, я поки не можу говорити, - почувся його голос. - Це щось термінове?

- Угу… Мене пов’язала поліція.

Дільничний нервово ходив взад-вперед, очікуючи на мого чоловіка, який мав би виконати роль адвоката. Я почувалась геть паршиво. І зі свекрухою не поладнала, і з законом проблем нажила, і чоловіку роботу спаскудила. А це лише перший день у Куманівцях.

Єгор приїхав швидко. Він забіг у кабінет. Загарчав, коли ледь не впав, перечепившись через раму старого велосипеда. Побачив мене з очима повними сліз, і на його обличчі з’явилась паніка.

- Що? Що сталося? Як ти сюди… – обійняв мене, затуляючи собою від правоохоронця. – Вона ні в чому не вина! Впевнений, це лише помилка. Хвилиночку… Вітьок!

Я перестала розмазувати туш по футболці чоловіка і підняла голову.

- Макаренко? – дільничний ляснув Єгора по плечу. – Оце так зустріч! А я відразу й не впізнав!

Коханий видихнув з полегшенням.

- О, так це ти той страшний поліцейський, що заарештував мою дружину? – тепер його голос був веселим та привітним.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍