Олександра Спаська - Величне дитя піднебесної, Олександра Спаська

- Тепер впізнаю тебе, - посміхнувся чоловік, не зважаючи на різкий біль в руці, ніби він навпаки приносив йому задоволення. - Не треба корчити з себе благородну. Будь тією, хто ти є насправді: неприборканою дикункою.

- А хто тобі сказав, що я не благородна? – запитала та різко відпустила порушника її спокою.  

- Ти права, - ще раз посміхнувся лукаво Ліам та випрямившись, покрутив суглобом, аби зменшити ниючий біль. - Порода на лице, але тут виникає питання: та порода щеплена штучно, чи спеціально пригнічується, аби інші не здогадалися про причетність до неї? – задав каверзне запитання, яке більшість би не зрозуміла, але Таіра на мить застила, бо чоловік, який сьогодні вперше побачив її, настільки близько підійшов до правди, що аж збентежив завжди спокійну.

- По собі міряєш? – не залишилася вона осторонь, натякаючи, що не тільки він вивчав її, а й вона дарма час не витрачала.

- Настане час і ти все одно опинишся в моєму ліжку, - ще раз облизав спокусливі губи, дивлячись прямо в очі дівчині, неначе кидав виклик.

- Сказав нахаба, який ціни собі не складе.  

- Зате ти ціну собі добре знаєш, якщо стала підстилкою самого Прайма, - раз за разом кидався дзвінкими словами, аби вивести дівчину, провокуючи.

- Раз так, раджу не заговорюватися, бо не зрозуміло, яку силу має підстилка над Праймом, - не піддавалася та тримала лице Таіра, повільно перетинаючи кімнату, аби на протилежному її боці, взяти тренувальні мечі, що неначе чекали на поєдинок. – Якщо кидаєш виклик, то будь готовий відстоювати своє слово в бою. Як там говорять: “Не словом, а ділом”, - взяла один та кинула чоловікові, який майстерно піймав його в повітрі.

- Боюся тебе розчарувати, але це не про мене сказано, - мовив та відклав тренувальний на стільницю, до якої нещодавно був притиснутий.

- Здаєшся, на самому початку?

- Хто сказав, що я здався? – посміхнувся лукаво та навіть кліпнув грайливо. - Я отримав те, за чим прийшов. Немає потреби витрачати більше сил, аніж вже було витрачено.

- Тоді на добраніч, - мовила дівчина та почавши роздягатися, направилася до свого ліжка, зовсім не звертаючи увагу на нахабного візитера, неначе він знову втратив своє існування. – Де двері, знаєш.

Ліам тільки посміхнувся, але, як слухняний хлопчик, забрав баклагу з вином та згодом вийшов з покоїв, на останок кинувши:

- Солодких снів.

Все, що до цього відбулося в покоях Таіри, було виклик за викликом, аби кожен із них прощупав іншого, зробивши власні висновки. І кожен з них розумів це, адже у наступників Прайма ніколи не було часу вивчати противника роками, бо від швидких та правильних висновків залежало їхнє життя.