Ольга Юліанівна Кобилянська - Царівна (збірник), Ольга Юліанівна Кобилянська

глумився часто найстарший кузин Муньо. – Нечисте сумління не глядить ніколи правим людям в очі!

Чи не має це мене боліти?

Я плакала по тихих ночах, що Бог дав мені такі великі очі… А одного разу, коли з дому порозходилися всі і я лише сама одна лишилася, забігла нишком до салону, де висіло велике дзеркало, і глипнула в нього… Двоє великих синяво-сірих… ні, зелених очей вп'ялилося сполохано в мене… і аж тепер я пересвідчилася, що вони всі що до одного говорили правду. І я від тої пори не дивилася майже ніколи більше в дзеркало; а коли й кинула часом в нього оком, то чинила це лише тоді, як було конче потрібно. Але чому моя дорога бабуня любила ті очі й цілувала, ой, як часто цілувала!

– Солодка моя малесенька русалонька, – шептала при тім, і великі тяжкі сльози затемнювали її вид. – Бог тебе не опустить, – говорила потішаючим голосом. – Він милосердний, добрий, а ти прецінь сирота!.. Ні, ти про те все будеш ще щасливою, не будеш вічно їсти ласкавого хліба! Так, Наталочко, рибонько моя, так… – А опісля дивилася нерухомо перед себе, думаючи бог зна над чим, і втирала сльози з очей.

– Бабуню! – питала я раз, – чому ви якось-то казали, що вам на мій вид накидується на силу думка, буцімто я до терпіння вродилася; і що, коли я родилася, жебраки та якісь убогі у дім, наче кликані, заходили і просили то молока, то хліба, то грошей; це, казали ви, злий знак на будуче, не буду щастя мати… Бабуню! Терпіти – значить то, як когось щось дуже болить? Так, наприклад, коли тебе руки і ноги болять в мокре і холодне врем'я? Так, бабуню?.. Бабусенько моя золота!

Але бабуня замість відповіді цілувала мене в очі та в чоло.

– Не зважай на мої слова, дитинко, – відповіла, усміхаючись якось сумно. – Я стара, та й… бачиш, у мене нема вже ні пам'яті доброї, ні думок ясних, говорю от так, щоби не мовчати, не думаючи нічого!

– Я буду дуже, дуже, дуже щаслива, бабусенько! – запевняла я її, притискаючи її руку то до уст, то до себе… А вона почала молитися…

Так, бабуня шептала молитву, а я, приклякнувши і спираючись ліктями на колінах, числила морщинки, що повкладалися над її очима, й дивилася нерухомо на її долішню губу, як вона під час шептання судорожно тремтіла…

* * *

Десь недалеко ударив грім і луна гуділа, котилася горами глухо, грізно, довго. Аж лячно ставало.

А опісля піднявся вихор. Гей! який дикий, несамовитий! Величезні біляві маси мряк димляться з глибоких ярів угору і мчаться в скаженім поспіху в ту сторону, куди їх вітер гонить, а все понад шпилі тих величезних, лісами вкритих гір, щоби вкінці піднятися високо під небо і заслонити його або відлетіти кудись в безвість… Коли сліджу за їх льотом, здається мені, що мушу отворити рамена широко, щоб і мене понесли з собою в якусь незнану щасливу далечину…

На горі вітер колише стрункі сосни; а вони так гнуться і клоняться! Аж до мене в світлицю долітає їх стогін і шум. Але то дзвенить для мене – як пісня, завсіди мила пісня. Я її любила ще малою. Не раз пролежувала годинами під старезними смереками і їх лагідне шепотіння впливало успокоююче на так часто зворушену дитячу душу. Тепер, коли я без дорогої бабуні така осамочена й не маю нікого, хто мене розумів би, ба лиш розуміти хотів, стали ліси й гори якимсь одиноким моїм світом і притулком…

Від нас до лісу недалеко, і я забігаю туди часто й тайком. Тітка сердиться, коли я на ліс лише вікном споглядаю; зве мене «лінюхуючою химерницею».

Що то значить: «химерувати»?

Коли я он там, на вершку гори або в глибині лісу, спинюся нерухомо, то мені здається, що не маю пощо додому вертати. Там розходиться грудь широко, легко, в серці немов щось ясне, сильне прокинеться і оживає. Там я і співаю, не раз навіть з полохливими пташками навперейми, любуючись власним голосом, як він далеко лісом лунає – і ніби дзвенить. Це так прегарно й весело, це так свобідно!

Зійшовши вниз, я не розказую нічого.

Ні одно словечко не перехоплюється через уста мої, що я там бачила, що пережила, яку міць принесла звідти в серці. Як, пробуючи свої сили, потрясала молодими смереками, як, ухопившись галуззя старих дерев, висіла немов метелик, як гойдалася, як, спинаючись без відпочинку на гору, спочивала опісля в м'якім моху, гляділа в небеса; а там хмари, прозоро-білі, ледве замітні, улітали попід ніжну синяву далеко… далеко…

– Ти знов принесла з собою якогось земляного воздуха в хату, мовби у гробі лежала! – крикне, бувало, тітка терпко й змірить мене проникливо своїми зимними очима. А я через те вже й розбита. Слова ті немов мене б'ють. Мовчу. Що ж їй і відповідати? Воно й так не здалося би на нічо. Яка ж я чудна, злишня істота, на котру цілий світ сердиться, особливо відколи моя дорога бабуня розпрощалася зі мною навіки!

* * *

Домашні роботи сповняю спільно з «сестрами», однак мені ніколи не можна вивести тітку з критичного настрою супроти мене, вдоволити її хоч чим-тим. І це зле, і того не вдала, і цього не зрозуміла… Мені лише страх жаль стане, і я знов мовчу. Ні, мені вже годі боронитися!

– Чи в тобі кров замерзла, а уста заніміли, що ти ніколи ані не всміхнешся і ходиш, мов та ледова краля? – загомонить тітка насмішливо на мене. А гуляю я, розвеселюся з молодшими, рознесеться подекуди й сміх мій городом, так і почую зараз: «Не знати, до чого ті сміхи, до чого ті безвстидні авантюри, чи, може, тому, що на світі так тяжко жити?»

– То, мамочко, лиш тим можна дуріти, в котрих нема ні совісті, ні чуття, – пояснює Лена, моя ровесниця. А тітка всміхнеться й потакне головою.

– Справді, – чула я раз, як говорила тітка до вуйка (а того я й до смерті не забуду), – доля з нами поступила дуже несправедливо. Окрім турботи о будучність власних дітей, маємо ще клопіт з Наталкою. Чудний це обов'язок, Мілечку! І звідки, питаюся, приходимо ми до нього? Як ти до того приходиш? Про себе я вже й не споминаю, я не журюся нею, Мілечку, не журюся ані цятеньки. Для мене останеться це дівча раз назавсіди лише накиненою чуженицею, хоч у моїй груді б'ється тепле серце. Але ти? З того, що вона дитина твоєї сестри, не виходить, щоби ти кривдив свої діти, бо