Констандія Сотиріу - Гіркий край, Констандія Сотиріу

з плити й усе пристало до дна. Того дня ти ледь не спалила всю кухню! За вечерю вам тоді стали оливки з хлібом. Коли надвечір ти усамітнюєшся і береш оливки та скибку хліба, тепер уже як просто перекус, а не страву нашвидкуруч через надзвичайну ситуацію, як тоді, ти запускаєш пригоршню в миску з оливками, виймаєш їх і нюхаєш, дурнувато всміхаючись, як так можна, доросла ж жінка, і думаєш, що це — як тоді, коли ти спалила вечерю для всієї родини.

Як схотілося тобі приготувать котлети-кюфте, тре’ взяти свинячий фарш, картоплю, м’яту, сіль, корицю, цибулю й одне яйце. Натираєш картоплю, потім додаєш фарш, кидаєш приправи, вбиваєш яйце. Мо’ для смаку додати й трохи коньяку. Гарно перемішуєш, хрестиш те все, шоб страва вдалася на славу, і лишаєш, хай набереться соку й аромату трохи. Потім смажиш невеликими шматочками в оливковій олії.

Котлетки-кюфте і були першою стравою, яку ти приготувала для Арифа того дня, коли ви вперше залишилися разом. Це ж був перший день, і ти хотіла приготувати щось легке та гарне, щоб його по-справжньому здивувати. Ти готувала по пам’яті, цьому рецепту тебе навчила Лала; ти безліч разів готувала цю страву, тож навчилася навіть додавати коньяк, що попервах робити забувала. Ти лише вагалася, чи хрестити страву перед обсмажуванням, бо тепер не знала, чи варто так уже точно дотримуватися рецепта, вагалася, бо Лала (а цей рецепт був саме її винаходом) щоразу казала тобі, що слід перехрестити фарш з усім начинням перед тим, як смажити, щоб котлетки вдалися на славу. І тоді ти почала плакати, занурювати долоні у фарш і ридати, витирати обличчя, але сльози й далі котилися, бо ти не знала, чи точно слід дотримуватися рецепта. Увечері Ариф не міг відірватися від твоєї вечері, «може трохи пересолила, серденько, а так...». Звідтоді кюфте в тебе завжди виходило трохи пересоленим. Може, через те, що ти не дотрималася суворо вимог рецепта.

Каридакі — це річ, ой, яка непроста! Тіки луччі хазяйки можуть із нею справицця. Вона требує майстерності та старання. Хоче, щоб у неї вклали всю любов, яка є. Ідеш до горіха і рвеш горішки. Вони такі ще зелененькі, у шкірці. Береш горішок, обчищаєш від шкірки і протикаєш голкою від носика до жопки. Потім заливаєш водою і виставляєш на сонце. Зливаєш воду двічі на день. В останній день додаєш до води трохи гашеного вапна, щоб горішки вийшли хрумкими. Потім трохи гвоздики кидаєш для запаху. Потім береш горішки, додаєш цукру на смак і заливаєш водою, щоб вона їх рівно покрила. І оставляєш їх кипіти в печі; так вони печуцця, і виходить тобі конфітюр. Потім перекладаєш їх у банку, як вони вичахнуть та загуснуть.

Солодощі тобі ніколи не давалися. Не вміла ти обходитися з цукром і хай як наполегливо старалася, щось не те було з твоєю рукою, не виходили солодощі, як слід. Та не жалій ти цукру, часто примовляли сусідки, сип його жменею, не зважуй ото, так у тебе нічого путнього не вийде! Тож і мови не було, щоб колись зробити конфітюр з горіхів, не кажучи вже про щось складніше. І що на тебе найшло одного дня, коли ти взялася за це? Через те, що його загадав якось Ариф, бо то ж були його улюблені ласощі, і от якось уранці він попросив тебе перед тим, як піти на автобус, на якому він і ще кілька трудяг добиралися до Декелії[13]. Побачив, як ти дістаєш якісь продукти, щоб приготувати дітям плов на обід. «Чуєш, — каже, — я ж приніс цілий кошик волоських горіхів, і цукор є, звари смаколики?!» І ти весь ранок чистила горіхи. Так і не зварила конфітюр, так і лишилася сидіти зі своїми замащеними долонями, замащеними пальцями, почорнілими від горіхової шкірки нігтями.

З усієї цієї історії є одна користь. Долоні та ногті твої остаюцця чорніти на багацько днів. Подейкують люди, шо то так явля себе жалоба горіха. Це така розплата за те, шо зробила з горіхами людина.

Коли тебе частують каридакі, ти завжди відмов­ляєшся.

7. Людина

Де п’ять річок води несуть, стоять бори соснові,

жили там діви юні втрьох, прекрасні, тонкоброві.

Всі першу кличуть Адору, а другу — Адоруса,

а третю, найгарнішу з них, прозвали Родафнуса[14].

Ти бралася заводити пісень пізно ввечері. Сонце тоді вже встигало закотитися, а ти — завершити всі свої хатні справи. У тебе був гарний голос, і ти це знала, хоч і була до біса сором’язливою, та тобі подобалося справляти враження, захоплювала та радість, що охоплювала квартал, коли лунав твій голос. Як один за одним сусіди виходили з домівок і сідали хто де: у своєму садку чи на сходинках, — і слухали тебе. У той час розваг загалом було обмаль, особливо в такому районі, як твій. Тоді люди рахували кожну копійчину й не вчащали до ресторанів чи розважальних закладів. Важкі були часи, і не могла вони обернутися на ліпше від якоїсь пісні — де там, але хоч так! Для тих кварталів, переповнених селянами, які приїхали до міста шукати кращої долі, це була неабияка річ. А тобі, тобі подобалася ніч та її пахощі, дим цигарок і жасмину, і чоловічих парфумів з ароматом лимона. Вони пасували до твого репертуару, в якому були царівни і королеви, і хоробрі юнаки, які вбивали дракона, що не давав підійти до джерела.

Подекуди траплявся сусід, який починав обурюватися, подекуди комусь з нових мешканців набридали твої пісні, і він вмикав радіо з піснями Казандзидиса[15]. Тоді весь квартал вибухав, і йому звідусіль починали гукати «гей, вимкни!». Усім було вкрай необхідно почути, що дракон мав померти, що прохід до води вільний, а царенко мав побратися з простою сільською дівчиною. Завжди, коли концерт завершувався і ти поверталася до себе в кімнату, всі наливали собі повні склянки води чи лимонаду й повільно випивали. Квартал охоплювала спрага. Що ти скоїла з ними, мала, що всі як один починали мучитися від спраги, випитував у тебе бакалійник. Продажі лимонаду в кварталі стрімко злітали вгору від твоїх пісень. Якась гірчинка в них таки була.

Коли вони прийшли у світ —

скрізь розпускались квіти,

й у ніжні пахощі весна взялася їх сповити.

Мов ружа красна Адору, лілея — Адоруса,

але цілунок короля дістала Родафнуса.

Арифа спершу ти вгадувала за запахом, а вже потім за всім іншим; той