Шоу Ірвін - Хліб по воді, Шоу Ірвін

Джіммі погодиться переспати одну ніч на канапі.

— Не турбуйтеся, все буде гаразд,— запевнив Хейзен. Аллен завважив, що він не відповів, чи є в нього хто-небудь удома .— Доктор Прінз дав мені про всяк випадок номер свого телефону. Та я певен, що він мені не знадобиться.

— Я поїду в таксі з містером Хейзеиом,— заявила Елінор.— У мене однаково побачення в Іст-Сайді.

.— Це дуже мило з вашого боку,— сказав Хейзен.

— І все ж,— втрутився Аллен,— я зійду з вами вниз і посаджу вас у таксі. Мені б не хотілося, щоб вас ще раз торохнули по голові дорогою до Центрального парку.

— Як хочете, — мовив Хейзен.— Але я справді не почуваю себе калікою.

Коли Елінор пішла взяти пальто й сумку, Хейзен сказав Керолайн:

— На добраніч, міс рятівнице! — Потім, усміхнувшись і ледь уклонившись, потис руку Леслі й мовив:— Я навіть не намагатимуся висловити, як я вдячний усім вам... Сподіваюся, ми ще зустрінемось... за кращих обставин. — Він поплескав по тюрбану в себе на голові й скрушно подивився на пошматовану шкіряну куртку.— Мій лікар дістане шок, коли побачить мене!

Спустившись униз, Аллен, Хейзен та Елінор вирушили в напрямку Центрального парку. Дорогою Аллен відчув, що Хейзен пильно придивляється до нього.

— Мені здається, містере Стренд,— промовив він,— що я вас уже десь бачив.

— Навряд,— заперечив Стренд.— Не думаю, що ми колись зустрічалися.

— Я не сказав, що ми зустрічалися,—трохи нетерпляче мовив Хейзен.— Я пам'ятаю всіх людей, з якими зустрічався. Просто ваше обличчя здається мені знайомим.

Стренд похитав головою.

— Даруйте, але я вас побачив сьогодні вперше.

— Та я й не ображаюсь, що ви мене не впізнаєте,— засміявся Хейзен. — Сьогодні мене рідна мати не впізнала б! А втім...-— Він стенув плечима.— Колись пригадаю.

Хвилину вони йшли мовчки. Потім Хейзен узяв Аллена за руку і дуже серйозно мовив:

— Я повинен сказати вам щось таке, чого, мабуть, не слід би казати... Я заздрю, що у вас така родина, сер. Страшенно заздрю.

Він опустив руку, і вони знов пішли мовчки. Коли дійшли .до рогу вулиці й побачили вільне таксі, що під'їздило до них, Хейзен вдихнув на повні груди повітря.

— Який чудовий вечір! — промовив він.— Я скажу вам щось дуже незвичайне. Сьогоднішній вечір мені сподобався. Мені сподобалася кожна його мить!

Стренд лежав у великому ліжку в тихій темній кімнаті. Леслі поклала голову йому на плече, її довгі коси приємно лоскотали йому груди. Він захоплювався привабливим тілом дружини і тепер не менше, ніж у перший день їхнього подружнього життя. І коли вони кохалися цієї ночі, він спізнав ту саму невимовну втіху і прошепотів їй: "Богине моя!" .Те, що колись^було омріяною насолодою, з роками перейшло в жагучу і всеосяжну потребу. Дослухаючись до тихого подиху дружини, Аллен подумав: "Блаженний і тихий спокій, що оце огортає мене, триватиме до завтрашнього щасливого ранку. Вихідні!"

Він задоволено зітхнув.

— Ти не спиш? — сонно спитала Леслі.

— Ні ще.

— Що то ви з Елінор мали на увазі, коли говорили про Грецію?

— Що?..— Аллен насилу пригадав.— А, вона сказала, що, мабуть, полетить у відпустку до Греції. З хлопцем.

— А-а, — мовила Леслі.— Мабуть, на це вона й натякала, коли згадувала про якусь жіночу розмову.

— Очевидно.

Леслі помовчала. Потім озвалась:

— А вона не розповідала, хто він, цей хлопець?

— Ні. Сказала тільки, що він уже був на тому острові...— Аллен завагався.— 3 іншою жінкою.

— Це він їй сказав? — недовірливо спитала Леслі і трохи відсунулася від нього.

— Вона каже, він розповідає їй геть усе.

Леслі ледь похитала головою на Алленовому плечі.

— Це недобрий знак,— мовила вона.—Особливо якщо Елінор цьому вірить.

— Я б не дуже цим переймався.

— А чому вона не приведе показати його? — трохи роздратовано запитала Леслі.

— Каже, ще не певна в ньому.

Леслі знову помовчала.

— Як ти гадаєш — вона зараз із ним у ліжку, як оце ми?

— Ну, не так, як ми; звісно.

— Страшнувато мені трохи за неї,— зітхнула Леслі.— Надто вона самовпевнена.

— Як Моцарт.

— Що? — не зрозуміла Леслі.

— Так само містер Кроуелл визначив головну ваду Моцарта. Не пригадуєш?

— А я сказала, що Моцарт кінчив трагічно.

— Елінор завжди вміла дати собі раду.

— Я не зовсім цього певна. Досі вона все робила по-своєму. А гляди, щось вийде не так — і хтозна, чи стане в неї духу витримати удар. Цілком можливо, що вона переоцінює себе. Може, мені варто познайомитися зїї хлопцем?

— Я б цього не робив,

— Чому?

— Тобі може щось у ньому не сподобатись, і ти будеш дратуватися. А це зайве.

Леслі зітхнула.

— Мабуть, ти маєш рацію. Не можна бути щитом для своїх дітей. Ми їхній тил,

Аллен засміявся.

— Ти говориш так, ніби щойно паслась у моїй бібліотеці!

— О, я роблю багато чого, про що нікому не розповідаю,— тихо мовила Леслі.— Засинаєш?

— Та вже.

— На добраніч, любий.— Вона пригорнулася до нього міцніше. Але за мить заговорила знову.— А вона була не дуже привітна з нашим гостем, правда ж?

— Та не дуже.

— І Джіммі теж. Ти помітив?

— Еге.

— А він тримався так по-світському.

Може, через те вони й були з ним такі непривітні,— пояснив Ал-лен.— Світська поведінка тепер викликає в дітей підозру. Вони ототожнюють її з лицемірством. До речі, Хейзен сказав, що десь уже бачив мене.

— Він сказав де?

— Не пам'ятає.

— А ти?

— Уявлення не маю,— відповів Аллен.

— Знаєш, що сказав про нього Джіммі, коли ви ловили таксі?

— Що?

— Що він розмовляє точнісінько так, як ті люди, яких посадили до вязниці після Уотергейту. Джіммі каже, що в містера Хейзена драглиста мова. Що б це означало?

— Половини з того, що мені останнім часом каже Джіммі, я теж не розумію,— відповів Аллен.

— Він славний хлопець,— заперечила Леслі.

— А я й не сказав, що він поганий. Просто його лексикон відрізняється від мого.

— А тобі не здається, що наші батьки те саме думали про нас, коли ми були в такому віці?

— Розкажи мені, мамо, про покоління! — піддражнив дружину Аллен.— Як приходять вони, як відходять...

— Можеш кепкувати з мене, якщо тобі так хочеться. І все ж...— Леслі не доказала.— Хай там як, а вечір сьогодні видався, як на мене, цікавий.

— Внизу Хейзен мені признався, що вечір йому сподобався,— сказав Аллен.— Сподобалася кожна його мить.

— Бідолаха,— зітхнула Леслі. Вона поцілувала Аллена в шию і додала.—А тепер справді будемо спати!

Розділ третій

"Я заздрю, що у вас така родина, сер",— промовив голос. Коли це було? Багато років тому? Минулої ночі? "Страшенно заздрю..." Хто це сказав? Про кого йшлося? Про чию родину?

Аллен читав у спальні. В суботу зранку Леслі завжди була дуже заклопотана. Щопівгодини, з восьмої до першої, приходили на урок діти, і Аллен замикався в спальні, щоб не чути одноманітного нездарного бренькання. Знічев'я він брався читати. На столику біля ліжка в нього завжди лежали дві книжки, які він любив час від часу погортати,— "Завоювання Мексіки" та "Завоювання Перу" Прескотта. Сам кабінетний історик, чиї найдальші наукові подорожі обмежувалися випадковими візитами до читального залу публічної бібліотеки на Сорок другій вулиці, Стренд особливо захоплювався яскравою розповіддю сліпого вченого, ув'язненого в стінах Кембріджу, про відчайдушні подвиги в далеких краях жменьки невгамовних людей на конях, які мечем змінили обличчя планети й ніколи не замислювалися про те, що через кілька сторіч історія устами корінного населення континенту винесе колоніальним завойовникам нещадний вирок за те зло, яке вони принесли з собою.

З інших причин Стренд захоплювався також працями Семюеля Еліота Морісона, що брав участь у морських війнах, проплив шляхами Колумба й Магеллана і описав ті подорожі та криваві битви героїчною, мужньою прозою. Якби Аллен був шанолюбний, то прагнув би стати Прескоттом. "Прожити життя так, як Морісон,— сумно признавався собі Аллен,— це не для мене".

Замолоду Стренд плекав надію прославити своє ім'я історичними відкриттями. Та коли помер батько,— Аллен був тоді на останньому курсі коледжу,— залишивши після себе занедбану майстерню ремонту електропобутових приладів, хвору дружину й нікчемно малу страховку, хлопцеві довелося забути про свої плани продовжити освіту, Він пере-

конав себе, що в його становищі найкраще — де здобути право викладати в середній школі історію, бо де давало йому змогу віддаватися улюбленій роботі і водночас заробляти на життя собі й матері. А коли мати померла, Аллен уже був одружений і народилась Елінор. Отож тепер він тільки читав і викладав історію, проте сам нічого не писав. Хоч він часом і шкодував про це, зате винагороджував себе тихими суботніми ранками, перечитуючи улюблену книжку.

Рано-вранці він поснідав з Леслі та Керолайн, майже не слухаючи їхньої розмови, а за кавою переглянув "Тайме". Керолайн повідомила, що чула, як близько третьої ночі прийшов додому Джіммі, Двері його кімнати й досі були зачинені, і Керолайн сказала, що братик прокинеться не раніш, як опівдні. Здавалося, про вчорашню пригоду дівчина вже забула. До столу вона сіла в тенісній формі, а після сніданку пішла грати, взявши стару дерев'яну ракетку й пообіцявши вернутися до смерку.

Щосуботи вранці до них навідувалась місіс Кертіс — прибирала, відчиняла двері дітям, які приходили на уроки. Іноді Леслі просила Аллена зайти до вітальні й послухати хлопчика або дівчинку, що несподівано ставали піаністами. Але цього ранку його не запросили на жоден з тих імпровізованих концертів, і Аллен зрозумів: сьогодні особливого хисту ніхто не виявив, і за ленчем Леслі буде роздратована.

Він уже вп'ятнадцяте перечитував опис битви Кортеса на шляху до Мехіко, коли задзеленчав телефон. Аллен пішов у коридор і взяв трубку. Дзвонила Елінор.

— Як там Керолайн? —спитала вона.

— Зовні ніяких травм, — відповів Стренд.

— А я оце пораюсь удома, — сказала Елінор.— Так от, щодо містера Рассела Рениа Хейзена. Я зазирнула в довідник "Хто є хто". Керолайн учора притягла додому кита.

— Що означає "кита"?

— І неабиякого, — додала Елінор.— Президент однієї з найбільших юридичних контор на Уолл-стріті, заснованої ще його батьком, нині, покійним. Член правління доброго десятка величезних корпорацій — від нафтових до сільськогосподарських та хімічних. Опікун своєї колишньої школи, має найбагатшу в Америці колекцію імпресіоністів та модерністів — її почав збирати батько, а продовжив синок.