Шевчук Валерій - Місяцева зозулька із ластів'ячого гнізда, Шевчук Валерій

Він трошки з нею погрався, хоч вона не була схильна до любовних ігор і на його приставання відбивалася й огризалася, але не вельми активно. Наразі прийшла й теща. Він трохи попорався біля рибальського причандалля, здобувши кілька словесних колючок від жіноцтва на цю тему, й аж тоді ніби згадав те, чого не забував, хотів, однак, щоб подія виглядала якомога малозначущіше.

— Забув сказать, — мовив він. — Оце заходив я до Вадима, то там нова якась у Ластів’ячому гнізді... Хоче сінці пристроювать... Звідкись знає, що я це вмію.

— Це я їй сказала, — мовила теща.

"Чудово, — подумав він. — Один-нуль на мою користь".

— Просить, щоб я їй ті сінці поставив. То я їй нічо не сказав, думаю, дома пораджуся. Щось мені не дуже охота одпуск собі переривать, лучче я на човничку посиджу...

Вони обоє витягли в його бік обличчя й заблищали очима.

"Рибка клюнула", — подумав по-рибальському Коля й солодко закурив сигаретку.

— А скільки дасть? — спитала Любка.

— У тому, то й річ, що дурничку. П’ятсот.

— А ти поторгуйся, — жадібно сказала теща.

— Каже, нема в неї більше.

— То кугутка, — сказала пристрасно теща. — А кугути гроші мають.

— Я її грошей не лічив, — мовив Коля-рибалка. — І не дуже мені хочеться в одпуск укалувать. Досить, що на роботі укалую. — Коли хочете знать, мама, я тоже кугут.

Теща дещо знітилася.

— Ти вже не кугут, — сказала вона. — Ти вже давно в городі живеш. А кугути — це ті, що тільки-но з села перебрались... По-моєму, ти за ту роботу візьмись... Там таке воно шкарапетне, таке почварне, — сказала до своєї дочки. — І такі в город лізуть. На шо вона надіється? Аж смердить од неї кугутством.

Те, що вона так відзивалася про Юльку, було добре, хоч трохи дрочило самолюбство Колі-рибалки; не така вже, як на нього, та Юлька була почварна.

"Отже, два-нуль?" — спитав він себе.

— По-моєму, тоже, — приклала останню печатку до санкції Любка, — замість ото байдики бити на тій річці, якусь копійку додому принесеш. Хай тобі хоч харчі дає...

Це вже Колю-рибалку розсердило: Любка бувала часом егоїстично-уїдлива.

— Я шо, дому свого не маю! — гаркнув він.

— Чого не маєш, маєш, — сказала улесливо теща. — Та й вона, по-моєму, на роботу ходить. Це вона хату на тебе покидатиме?

Питання увіч було із вивідчих, тож Коля-рибалка збув його найбайдужіше:

— Я ж вам казав, що з нею нічого ще не догуварувався. Отак тільки поговорили. Мені не дуже хочеться й укалувать.

— Нічо, трохи й повкалуєш, — сказала байдуже Любка. — Трохи живота скинеш, бо на тому човні з неробства ще більше салом обростеш.

Шпилька, кинута Любкою, була колюча: в Колі останнім часом і справді почало випинатися черево, в той час як жінка його залишалася худа й гінка, вона любила з того черевця покпити, бо худий товстого чомусь не любить, а ще добре бачила, що це його допікає.

"Що ж, — подумав він милостиво. — Хай буде три-один. Але посмійся, посмійся!.."

8

Отак Коля-рибалка й почав будувати Юльці сінці. Правда, перед цим у нього з нею відбулася досить практична розмова, бо Коля любив, щоб усе йому було ясно. Першого дня він викопав траншейку для невеликого фундаменту й почав возити для нього камінь від річки. Від Юльчиного борщу на обід він відмовився, сказавши, що обідатиме вдома, а от вечерю згодився приймати, а після вечері виразно настоював на платі за сьогоднішній день. Юлька спробувала викрутитися, як це робила була з Шуркою, але з Колею це в неї не вийшло, бо той пригрозив покинути роботу і нагадав Юльці, як дорого вона йому обходиться. Юлька впокорилася й слухняно пішла до ліжка — він коло неї попрацював із насолодою й справно, аж Юлька тихенько застогнала під ним. Але його при цьому не обнімала й не цілувала, тож він змушений був на неї прикрикнути, і вона його обняла, а на поцілунки відповідала, проте мляво. Ну, що ж, першого разу хай буде так. Часу багато ці операції не зайняли, жінки з двору знали, що він з нею вечеряє, а це входило в порядок речей; скільки ж там страв Юлька йому подає і що в неї на десерт, то це вже доглянути було важко, хоч, правда, колишня господиня Юльчиної кімнати, коли вони вечеряли, прикладала вухо до замкової щілини, про що Юлька напевне здогадувалася, бо вмикала радіо і те радіо покривало всі звуки, а в жінки-кози була така особливість, що коли звук накладався на звук, вона нічогісінько не могла дотумкати. Та й ставала вона на підслухи лише частково з власної волі; річ у тім, що лише вона одна на все Ластів’яче гніздо була дружна із Колиною тещею, а теща, хоч і була сповнена презирства до жіночих Юльчиних здатностей, обов’язків сторожа Колиної цноти не занехаяла, а примчала сюди ще зрана, ще коли Коля-рибалка спав, і попросила за тим люципером (визначення самої тещі) простежити, бо це такий, що довіряти йому не можна. Коля ж рибалка після активного десерту, яким його пригостила Юлька, мав іншу проблему: все це відбулося підвечір, а під ніч доведеться мати те саме з власного жінкою, а цього йому вже було, може, й занадто. Першого вечора він ще зумів послатися на втому (Любка знала, що він тягав каміння, бо підходила на його роботу глянути), другого вечора він також послався на каміння, а той день він уже вимостив підмурівок, і Любка це також знала, сама вона вже не ходила дивитися, але теща ходила, а її інформації не довіряти було годі. Отже, проблема була в третьому вечорі, після того дня, коли займався зведенням каркасу — як на те, Юлька саме того дня розпеклася й розходилася, хоч він планував сьогодні зробити з нею перерву. Ішов він додому цілком запаморочений від такого "десерту", з тугою думаючи, що коли він того самого не повторить із жінкою, то не тільки жінка, а й теща візьмуть на нього підозру. Через те Коля-рибалка вирішив удатися до допінгу. Річ у тім, що і йому Юлька не давала чарки, і тут він уже не зміг її пересилити, при цьому вона навіть згоджувалася, щоб Коля покинув роботу, але п’яних вона ненавидить, хоч ти її вбий.

— Я буду тоді тобою бридитися, — сказала прямо Юлька, і він здався, бо таки не хотів, аби вона ним бридилася.

Отож він, прийшовши додому, заковерзував і став, як це часом із ним бувало, ніби вередлива дитина, заявивши, що коли вони з тещею не поставлять йому чарки, то завтра він на роботу не піде і хай зроблене залишиться без оплати.

"Все одно, я сам собі плачу", — подумав він при цьому.

І взагалі, укалувать йому вже набридло і все таке, бо з нього досить, бо вони йому не дають відпочити у відпустку, бо вони тільки й знають, що гроші, гроші — подавіться ними, — виразно сказав Коля-рибалка.

Отож, щоб залагодити конфлікт, теща змушена була побігти до колишньої хазяйки Юльчиної кімнати, щоб купити в неї банку самограю, а заодно й довідатися про результати підглядацької діяльності жінки-кози.

— Вони там радіво крутять, — сказата та, а що радіо крутила кожна жінка околиці, то це підозри в тещі не викликало, та й якось не могла вона цього разу взяти до голови, щоб Коля-рибалка спокусився такою "кугуткою" — надто вона, на її погляд, була незугарна, особливо, коли порівняти її з Любою, яка була таки, на її переконання, красунечкою. Теща оповіла жінці-козі свій клопіт із зятем, що ні сіло ні впало заковерзував, та й побігла хутчіш додому з півлітровою баночкою цукрівки, на кухні відлила чвертку, а решту сховала до чергового зятевого сказу.

Колю ж рибалку ніщо так сексуально не збуджувало, як алкоголь, отож він вижлуктив свою чвертку, а що теща десь знову помчала, а хлопець із гулів не повертався, Коля-рибалка розіграв пристрасну сцену і чи горілка, чи сама сцена належно його збудила, тож вони зачинилися з жінкою зовсім у непригожий для таких речей час, і не вийшли з кімнати, навіть коли почули, що повернулася теща, а коли та почала шкрябатися до них у двері, Любка так грубо її відіслала, що та вмить здиміла, відразу ж утямивши, що тут до чого, а в таких речах заважати подружжю вона вважала неприпустимим. Після такого спалаху Коля-рибалка з чистою совістю захріп, а розгарячіла й розчервоніла Любка вийшла на кухню, бо в неї там ще була сяка-така робота. Вона зирнула на матір гнівно й переможно, а та скулилася на ослінці, але не сказала їй нічого; зрештою, обоє були задоволені і спокійні, а найбільш задоволений був Коля-рибалка, який прокинувся, коли Любка виходила з кімнати, накидуючи на голе тіло халатика, почекав, поки вона піде, а тоді переможно захихотів і визнав, що він таки вправно наставляє носа і тещі своїй, і жінці, а коли так, то чого ще й бажати!

Після того Коля-рибалка чомусь заснути не міг: чи то в ньому блукав неперепалений хміль, а чи справді він був понікуди задоволений, або й, може, надто засмітилася йому голова дивними думками — не про власну жінку, з якою щойно відбув любасну баталію, і навіть не про тещу, якій так славно наставив цього разу гусячого носа, а таки про Місячну Зозульку із Ластів’ячого гнізда, — зрозумів раптом, що його у ній вабить. А вабила його в ній саме ота її "кугутість", і це збудило в ньому чи спогади про власне дитинство та юність, чи запахи батьківської хати, бо в тій Юльці і справді все було "кугутське", а до подібних дівчат залицявся він хлопцем, і вони ввижалися йому верховенством принади й краси. Більше того, вони й пахтіли по-сільському, може, полями, може, сіном, може, ароматичним зіллям, у якому століттями купали свої тіла, може, первісною силою людей, близьких до землі, і закладеною в полях, лугах, гайках та городах. Колись Коля-рибалка їздив до Києва і його бозна-чому занесло до музею, а біля музею стояли кам’яні, грубо витесані баби з пласкими лицями, з величезними звислими грудьми, з короткими карачкуватими ногами і низькими клубами; і він раптом здивовано відзначив, що Юлька напрочуд подібна до тих кам’яних жінок із предковіччя. Коли б не грав у його тілі й досі хміль, він би, може, й не думав таких чудних і дурних думок, бо йому здалося, що Юлька — це в дивний спосіб ожила скіфська баба, а може, в ній нуртувала ота не висякла іще з живих тіл скіфська кров. Він згадав, яка палка й гаряча вона була сьогодні, як він нею обпікався — такого в нього ніколи не бувало із жінкою власною. Виразно відчував, що Юльчине тіло пахло полином, ні, не пахло, а пахтіло, а може, полином із любистком, і від того у Колі-рибалки, в його сп’янілому, задурманеному мозкові і схвильованих грудях підіймався невідомий щем, бо йому раптом згадалося, як він, ніби не в цьому, а в іншому житті, косив траву, як він кидав снопи у молотарку, згадалося йому пекуче сонце, запах перетертої в порох соломи, саме вона й пахла сонцем, перев’язані білими косинками, бадьорі, закурені, прекрасноокі дівчата на молотарці, і захоплений дзвін жайворонка над усім тим.