Алексіс де Токвіль - Давній порядок і Революція, Алексіс де Токвіль

враженою безплідністю скрізь, де вона зберегла своєрідні риси, надані їй середньовіччям. Там, де провінційні збори зберегли в незмінному вигляді свій старий устрій, вони радше затримують поступальний рух цивілізації, ніж сприяють йому; на них позначається якесь відчуження й нібито непроникливість для нового духу часу. Й тому симпатії народу вислизають від них і починають тяжіти до монархів. Давність цих установ не викликає до них пошани; навпаки, старіючи, вони з кожним днем дедалі більше підривають довіру до себе; і — дивна річ — збуджують тим більшу ненависть, чим менш шкідливими стають у своєму занепаді. «Наявний порядок речей,— каже один німецький письменник, сучасник і друг цього давнього порядку,— здається, взагалі всіх ображає, а подеколи викликає й зневагу. Дивно дивитися, як немилосердно міркують нині про все, що є старим. Нові враження проникають навіть у середовище наших родин і порушують у них порядок. Навіть наші господині більше не бажають терпіти старі меблі». Проте за тих самих часів у Німеччині, як і у Франції, суспільство було вельми діяльне, і його добробут постійно зростав. Але зверніть пильнішу увагу,— ця риса доповнює картину: все, що живе, діє, виробляє,— все це, за своїм походженням, нове, й не тільки нове, а навіть протилежне колишньому.

Уже королівська влада не має нічого спільного з королівською владою середньовічної доби; вона має інші повноваження, посідає інше місце, перейнята іншим духом, вселяє інші почуття; на руїнах місцевої влади всюди утверджується державна адміністрація; чиновницька ієрархія більше витісняє управління шляхтичів. Усі ці нові політичні сили застосовують методи й дотримуються принципів, що були незнайомі людям середньовіччя або відкидалися ними, і які справді належать до суспільного ладу, про який раніше й гадки не мали.

Це саме стосується й Англії, де, на перший погляд, старі установи Європи ще зберегли свою колишню силу. Якщо ми забудемо старі назви й усунемо старі форми, то побачимо, що вже в XVII столітті феодальна система там була зруйнована у своїй основі, що класи змішуються, відмінності шляхетства згладжуються, аристократія втратила свою замкненість, багатство зробилося силою; помітимо рівність усіх перед законом, рівність державних повинностей, свободу друку, публічність дебатів — усі нові принципи, яких не знало середньовічне суспільство. Саме ці нові засади, з умілою поступовістю впроваджені в нове тіло, пожвавили його, не піддаючи його небезпеці розпаду, й наповнили свіжою силою, залишивши йому старі форми. Англія XVII століття — країна вже зовсім нова, яка тільки зберегла у своїй глибині буцімто набальзамованими кілька уламків середньовіччя.

Кинути швидкий погляд за межі Франції було потрібно для того, щоб полегшити розуміння всього подальшого; бо хто вивчав і бачив тільки Францію, той, скажу відверто, ніколи нічого не зрозуміє у Французькій революції.

Розділ V. Що, власне, зробила Французька революція

Усе, сказане вище, мало єдину мету — висвітлити предмет і полегшити розв'язання питання, яке я поставив на самому початку. Що було справжнім предметом Революції? Який, зрештою, її справжній характер? Для чого саме вона була здійснена? Що вона зробила?

Революція робилася зовсім не з метою зруйнувати, як це гадали, панування релігійних вірувань; усупереч своїй зовнішності вона істотним чином була революцією суспільною й політичною; і в колі установ цього останнього виду вона аж ніяк не прагнула назавше впровадити безлад, зробити його постійним, обернути анархію на загальне правило, як висловлювався один з головних супротивників Революції: навпаки, вона турбувалася про зміцнення могутності й прав державної влади. Вона не повинна була ні змінити характер, який мала доти наша цивілізація, й зупинити її розвиток, як це дехто думав, ні навіть істотно заторкнути будь-який із найголовніших законів, на яких ґрунтуються людські суспільства у нас, на Заході. Звільнивши її від усіх випадкових придатків, що тимчасово змінили її вигляд у різні епохи та в різних країнах, і розглядаючи її виключно в самій собі, ми виразно побачимо, що наслідком цієї революції було тільки скасування тих політичних інституцій, які впродовж багатьох століть безроздільно панували в середовищі багатьох європейських народів і, звичайно, позначаються назвою феодальних інституцій, і встановлення на їхньому місці одноманітнішого й простого політичного та суспільного порядку, що грунтується на рівності суспільних станів.

Цього було досить, аби спричинити величезний переворот; тому що давніші установи були ще не тільки перемішані й буцімто сплетені з усіма релігійними та політичними законами Європи, а й, незалежно від нього, накидали безліч ідей, почуттів, звичок та звичаїв, що нібито зрослися з ними. Потрібен був судомний прорив, аби зруйнувати й одразу ж вийняти із суспільного організму ту частку, яка так міцно була пов'язана з усіма його органами. Тому Революція видавалася сучасникам іще більшою, ніж вона була насправді; здавалося, що вона руйнує на своєму шляху геть усе; адже те, що вона руйнувала, доторкувалося до всього іншого й певною мірою становило з ним одне тіло.

Хоч якою радикальною була Революція, але вона впровадила куди менше нового, як це, звичайно, припускають: я покажу це трохи згодом. Справедливо можна сказати про неї, що вона цілком зруйнувала чи тепер руйнує (адже вона ще триває) все те, що в старому суспільстві випливало з аристократичних і феодальних установ, що так чи так пов'язувалося з ними, що тією чи тією мірою мало на собі найменший їхній відбиток. З усього старого світу вона зберегла лише те, що завше було чуже цим установам і могло існувати без них. Дедалі менше Революція була подією раптовою. Щоправда, вона захопила світ зненацька; проте вона була завершенням лише більш тривалої праці, нестримним і бурхливим завершенням справи, над якою гарували десять людських поколінь. Якби вона не відбулася, стара суспільна споруда все ж таки розвалилася б скрізь — тут раніше, там пізніше; вона тільки руйнувалася б поступово, камінь за каменем, замість того, аби впасти враз. Революція вмить, судомним і болісним зусиллям, без поступових переходів, без обачностей і без милосердя поклала край тому, що згодом поволі скінчилося б саме собою. Ось що вона зробила.

Вражає те, що ця обставина, яка нині здається такою зрозумілою, тривалий час залишалася заплутаною й темною для людей з найпроникливішим розумом.

«Ви бажали виправити надуживання вашого уряду,— каже вже згадуваний Берк французам,— але навіщо впроваджувати новації? Чому не повернутися б вам до ваших давніх традицій? Чому б не обмежитися відновленням ваших колишніх вольностей? Або якщо нині неможливо відновити зниклі риси установ ваших предків, то чому б вам не обернути свої погляди в наш бік? Тут ви знову