Василь Стефаник - Новели, Василь Стефаник

дворі писарчуком під рукою економа. А були такі часи, що я не вилазив з церкви, як був дяком, і тоді говорив так, як всі попи говорять, боявся потім всіляких духів. Як був музикантом, чи то нечищена горілка, чи то нервове заняття по ночах з циганами,- все те наводило перед очі всіляку нечисту силу. Отак сидиш допізна з моло­дими парубками, байка іде така безконечна і страшна, що святі на образах ховаються у свої яскраві шати. А со­пі­л­ка висотує з грудий такий сум, що молоді парубки хилять ду­же широкі плечі додолу і брудними рукавами обтира­ють сльози, а потім складаємося на око горілки та посилаємо найсміливіших двох або трьох до коршми. За ними тягнуться всі чорти, визвані в хаті, там їх так богато, як на ве­сіллю. А по дорозі пристають до них страхи з-під мостів, з нечистих місць, злітають з тих деревин, де повісився хто, йде з парубками ціла банда. То вже як створить арендар, то розливає зо страху горілку, бо руки йому трясуться, бо цих парубків ловила нечиста сила аж під його двері. Розповідають так докладно про тих дітчиків, що все були іс­ні­сь­кі такі, як арендар. Жид рахує гроші або й без гроший ви­гонить їх з хати і засуває двері на всі спусти. Не раз заходили, як жид дуже скоро гасив, до його курника та, що попало, тому крутили відразу в'язи. Гуска - не гуска, курка - не курка. З горілкою і з добичею приходили веселі, ба­дьо­рі, здається, що чорти не хотіли брати участі в кари гіднім ділі і вже не приходили з парубками до хати. Заслонювали веретами вікна, на сопілці не грали ані не співали, але ломи­ли сусідські плоти, і піч незабавки гуділа від червоної по­луміні. Господиня і сусідські дівки поралися та варили м'я­со, господар хати шукав келішка, але великого, і все йшло скоро вперед. За півтори години сиділи всі коло стола, пили та їли, але байок не вповідали. Дисципліна була коло стола велика, на­йдужчий мав власть і карав, хто лиш голосніше крикнув. Як різне по морді, то й кров ллється в порцію. Так мусило бути, бо буки тоді ще давали. Піде злодюга жид до війта, на­несе горілки йому, а той збере рад­них, і як знайдуть в ха­ті при забаві, то найменше по два­й­цять п'ять буків діста­не кождий. Як бачите, дисципліна му­сила бути, небезпека перед ворогом велика...

Та пийте ж цей чай, горілки тепер нема та й не можу пити, а ви не парубки, але учителі з високими пенсіями.

***

- А за теперішні часи, панове колеги, дійсно тяжко вам до забави що розповісти. Я учителював по своїй карієрі музиканта довго, трийцять п'ять років, привик до неписьменних мужиків, то були і діти, і їх міг хто-будь повернути в свій бік. Ще боялися дуже панщини і панів, жидів отак не мали за нічо, сміялися з них. Потім зачали заводити то­ва­ри­ства тверезості, бо дуже стали грунти тратити. Зайдуть до мене до школи війт, та й радні, та й пленіпотенти по­ви­гонять дітий зі школи, порозсідаються в лавки і п'ють та спі­вають, що аж саля шкільна, п'ять метрів широка і п'ять довга, вилазить з вуглів. Досвітком приходять жінки шукати чоловіків, намовлять їх додому і, намовляючи, сіда­ють та п'ють горілку з ними, і знов на двайцять чотири го­дини є мішане товариство. То тут, аби вже був професор уні­верситету, то не видержить довше, як добу так, що я не раз вставав з-під лавки, а на лавках, на каталозі валялися не­доїдені оселедці, кавалки сала, а чути було горілкою ка­та­логи ще з місяць.- Не то що тепер, панове колеги! Збере­ть­ся, бувало, рада і ухвалить: «Так і так, це професор нелю-дений, він дітий нам не вчєє добре», зберуться до ста­ро­с­ти, вернуть з паперем, но і дадуть пару волів, заладують те­бе з родиною, і їдь в інше село годитися: кілько корців збіжа дістанеш, кілько дров, чи маєш псалтир читати в церкві, чи цілу службу співати. Мука була, і тому треба було і пити, і терпіти, і вонітувати разом. Та, як кажу, прийшла тверезість, а потім парасолі, а як підросли хлопці ті, що навчилися читати, то й книжечки, і газета, наука Наумовича, змінювався селянський світ, та поволі. А потім вибори та хру­нівство, та «Січі», вже ні панів, ні жидів ніхто не боявся. Йшла така велика лава в червоних стяжках, що всі всту­па­лися з дороги.

***

- А найновішого інтересного я нєбогато годен розпові­с­ти. А отут дивіться через вікно. Це такий кутик мого села, на­віть має назву. Цей кутик під панським лісом. Ліс шу­мить, навіває в душу всілякі забаганки, то платви треба, то оголоблів до саний, то молодої смерічки на деревце весіль­не, богато люди потребують ліса. А з того ревізії по хатах, процеси, кошта і кримінали. Тамті кути села не мають тих лісових навичок, а ці оді-дичили по предках. Дідич­ність, як знаєте, річ тяжка, аби її злизати параграфом. Десь давно по другім кінці села, того вже відси не видите, то був великий став, то там довгі роки, і я пам'ятаю, ще валялися сіті та неводи, але то давно, здається, що і той кут ста­вовий мав свою дідичність, але став висох та й дідич­ність також. А тут ліс росте і дідичність. Через то цей кутик, перед вікнами в мене, дивний є, розпроцесований, ро­з­жертий, щодня ліцитації, бо такої зажертості між властями і мужиками я не тамлю. Селяни всі ненавидять від ма­ле­нького урядничка аж до великого, я такого, що тепер, ніколи не бачив. Йде боротьба безпощадна, і отаку вам за­ба­в­ну історію скажу. Я вже і очий добрих не маю, але диву­ва­ло мене тото, що майже щодня бачу вулицями людий святочно вбраних. І хлопці, і жінки, і діти. Чи пам'ятка, чи яке церковне свято, забогато свят. Питаю свого старого сусіда: «Даниле, а кажіть, чи таких богато свєт у вас настало?» - «Ге, пане навчитель, такі свєтошні чєси настали, бо, видите, приходе з дзвінками пани та всю одежину хапають, кот­ра добра, а коло церкви стоїть наш вартівник. Як лиш вздрить бричку з панами, то біжить щодуху на цей кутик. Все, що жив, кидає з рук роботу і вбираєси в свєтошне, а на постелі та й на лаві все дрантє стоїть так, що пани то в ру­ки не хотє брати. Отож пани спацірують та