Марко Марчевський - Острів Тамбукту, Марко Марчевський

а тепер стали похмурими, темно-синіми. Повіяв тихий вітерець, але враз ущух, мов сумне зітхання. Настала нестерпна задуха.

— Буде дощ. — звернувся я до капітана, який тривожно вдивлявся в каламутну синяву хмар.

— Дощ, кажеш? За годину-другу стихія розбурхається, як скажена; розколеться небо, і злива рине мов з відра. Та не дощу треба боятися. Урагану, сер! Розгуляються такі хвилі, яких ти зроду не бачив. Дай боже сили й нам, і бідолашній яхті!..

І справді, за якусь годину сонце сховалося за хмарами. Вода стала чорною. Блискавка роздерла пітьму, і океан на мить спалахнув, але грому не було. Над нами повисла загрозлива тиша. Це було затишшя перед бурею. Трохи згодом до нас докотився важкий гуркіт, неначе десь далеко-далеко, за обрієм, боролись велетенські страховиська. Новий подих вітру, мов зітхання, що вирвалося з грудей океану, приємно торкнувся мого спітнілого чола й надув паруси. Яхту хитнуло, спочатку злегенька, потім почало гойдати все дужче й дужче…

— Перший провісник, — сказав капітан і, повернувшись до Джоні, малого юнги, наказав йому залізти на велику щоглу й подивитись, чи отой темний клубок на горизонті, бува, не дим якогось пароплава.

Тільки тепер я помітив далеко попереду темну кулясту масу, схожу на клуби диму. «Коли б це був пароплав», — подумав я. Але голос юнги мене розчарував:

— Хмара!

Я глянув угору й остовпів: Джоні стояв на самій вершині найвищої щогли й гойдався разом з нею туди й сюди, неначе десятиметровий маятник велетенського годинника. Хвилі вже були чималі, і яхту то підіймало вгору, то знову кидало в безодню. Джоні літав у повітрі, мов птах, описуючи широку дугу, а глибоко-глибоко під ним бурхали пінясті хвилі, готові кожну мить поглинути хлопчика.

— Злазь! — гукнув до нього капітан.

Юнга швидко спустився вниз і підійшов до нас. Він був білий мов полотно.

— Новачок ще, але звикнеш, — поплескав його по плечу капітан.

В очах у Джоні спалахнули іскорки: хлопець був гордий, що сам капітан похвалив його за сміливий і небезпечний вчинок.

IV

Несподіваним поривом вітру мене так штовхнуло, що я ледве не впав. Яхта піднялася високо вгору, заскрипіла і стрімголов полетіла вниз. Пролунав оглушливий тріск — це судно грудьми вдарилось об воду, і гребняста хвиля, грізно ревучи й пінячись, накрила носову частину яхти. Та за хвилину гострі груди корабля знову піднялись над хвилею і розрубали її навпіл.

— Починається! — вигукнув капітан і наказав юнзі й помічникові опустити паруси.

Мені його накази здавалися надто лаконічними й незрозумілими: «Штурмовий трисель!», «Клівер!», «Грот!» Так звались різні паруси. Але Джоні з помічником повара чудово розуміли капітана, швидко опускали паруси і міцно прив'язували їх до щогл.

Це був ураган страшної сили. Небо щільно затягло чорною хмарою, довкола стало темно, як уночі, хвилі дедалі більшали. Один з парусів середньої щогли, який, певно, був погано прив'язаний, раптом напнувся, вітер засіпав його, роздер і шпурнув у море, мов непотрібну ганчірку. Капітан кинувся до інших парусів, але вони були згорнуті, мов солдатські шинелі, і міцно поприв'язувані до щогл.

Океан скаженів; хвилі пінилися, з оглушливим тріском налітали на яхту, немовби гралися з нею. Вода під нами вирувала й кипіла, як у велетенському казані, розжареному пекельним вогнем. Ухопившись за грот-щоглу, я з жахом дивився на стихію. Вали котились один за одним, люто накидаючись на яхту, але суденце, підкоряючись керму, яке міцно тримав у дужих руках Пітер, мужньо відбивало їхні несамовиті атаки… Ураган кожну мить міг відірвати мене від щогли і кинути в безодню. В інтервалі між двома хвилями я кількома стрибками дістався до дверей кают, але вони були замкнені. Тоді я згадав про каюту на капітанському містку й побіг туди. За мною — я добре чув — мчала велика хвиля. «Якщо наздожене, — промайнуло в голові, — змиє з палуби, мов трісочку, і тоді — кінець…» Хвиля й справді наздогнала мене, залила по самі груди, але я вже тримався за поручні містка. Як тільки хвиля відкотилась, я вскочив у каюту й зачинив за собою двері.

Отже, мені пощастило врятуватись од хвиль, але ж на палубі лишились інші: капітан, Джоні, помічник повара. Що буде з ними? Виглянувши в слюдяне віконце, я завмер. На палубі, міцно тримаючись за мідні поручні борту, навколішки стояв капітан; хвилі, налітаючи одна за одною, били його й заливали з головою. Але Стерн не здавався.

Яхта тряслася й тріщала. Вітер шаленів. Хмари осіли до самої води й накрили яхту. Я знову виглянув у віконце — де ж капітан? Невже старий моряк спасував перед хвилями?! Невже сліпа стихія перемогла розумну істоту — людину, яка ось уже стільки віків вважає себе володарем морів і океанів? Але ні, капітан ще не здався. Я вглядів Стерна, коли він, звівшись на ноги, збирався головою, мов бугай, зустріти нову хвилю. Ось вона, здавалося, поглинула капітана. Та коли хвиля прокотилася далі, я знову побачив його. Стерн лежав на тому самому місці, вхопившись за поручні. Морський вовк не збирається дешево віддавати своє життя! Ось він знову підводиться, лізе до містка, але хвилі знову збивають його з ніг і відкидають назад.

Капітанові треба допомогти, але ж як? Понишпоривши по каютці, я знайшов під лавою вірьовку і кинув один кінець Стерну. Він упіймав його і обв'язався вірьовкою. В цю ж мить хвиля налетіла на палубу, вдарила у відчинені двері каюти і залила мене з ніг до голови. Все потонуло в непроглядній темряві, наче нитка, що зв'язувала мене з навколишнім світом, враз обірвалась. Але як тільки хвиля спала, я отямився й почав тягти вірьовку на себе. Капітан повернувся й поповз до мене. Нарешті він доповз до каюти й зачинив за собою двері.