Микола Петрович Трублаїні - Глибинний шлях, Микола Петрович Трублаїні

Я вже писав кільком редакціям, але вони або не відповідають, або пишуть, що мій проект фантастичний, нездійсненний. Посилаю цей проект вам. Моя остання надія на вас. Інакше доведеться ждати, поки виросту й закінчу навчання. Учень 32-ої стародніпровської середньої школи Тарас Чуть”.

Це, очевидно, був той самий лист, про який учора згадував Черняк.

Прочитавши листа, професор поклав його на стіл, зняв окуляри і, примруживши очі, оглянув своїх друзів.

Всі мовчали ждучи, що він скаже.

Аркадій Михайлович почав:

— Ви самі колись належали до юних фантастів і знаєте мої симпатії до тих, хто складає карколомні проекти, бо смілива думка — це те, що я найбільше ціную в людях. Підлітки, ще не озброєні знанням, особливо сміливі, хоча мало не завжди їх задуми надто фантастичні, практично нездійсненні. Але не може бути ні великого інженера, ні видатного хіміка, ні славетного лікаря, якщо вони не обдаровані здатністю до фантазування…

— І перетворювати свою фантазію в дійсність, — зауважив Шелемеха.

— Цілком справедливо. Ми про це не раз розмовляли. Я перейду одразу до справи, не затримуючи вашої уваги загальними міркуваннями. Разом з цим листом Тарас Чуть надіслав і свій проект, навіть з рисунками. Коли я переглянув усе це, мені здалося, що Тарас Чуть має рацію стверджувати можливість найшвидкіснішого пасажирського й вантажного руху у великих розмірах. Його пропозиція принципово правильна… Я не спеціаліст у галузі механіки та інших наук, що стосуються цього проекту, тому й вирішив запросити вас і почути ваші думки про це. Отже, дозвольте…

На солярії в цей час з’явилась нова людина, що перервала промову професора.

— Громадянине Довгалюк, — почувся пискливий голос, — я пропоную вам та вашим гостям негайно звільнити дах і забрати звідси ваші квіти й дерева. Це моє останнє попередження.

Професор, здивувавшись, дивився на чоловіка з пискливим голосом, не знаючи, мабуть, що відповісти.

— А в чім справа? — спитав Самборський, підводячись із свого місця.

— Я комендант цього будинку. Неодноразово попереджав громадянина Довгалюка, щоб громадянин Довгалюк звільнив солярій, який громадянинові Довгалюку не належить.

— У вас же є інший солярій, на другому кінці будинку… Ви його не використовуєте, — сказав нарешті професор.

— Ми й цей поки що не збираємось використовувати. Але це непорядок, що ви зайняли його.

— Ви, голубе, формаліст, — розсердився професор.

— Самі ви птиця. Даю вам п’ять хвилин, інакше вживу заходів.

— Слухайте, товаришу, — втрутився Шелемеха, звертаючись до коменданта. — По-перше, поводьтесь чемно, по-друге, зараз уже вечір, ми пересидимо тут, а завтра ви остаточно з’ясуєте цю справу. Не будьте бюрократом.

— Хто бюрократ? Я бюрократ? Ви ображаєте! Я з вами не розмовляю. П’ять хвилин!

Комендант повернувся і пішов з солярію під загальний, правда, стриманий сміх присутніх.

— Це обурливо! — поскаржився професор. — Ніхто ніколи на цей солярій не претендував і не користався ним. Так треба, щоб змінився комендант будинку. Скрізь він лазить. Знайшов мій дендрарій і присилає папірця: “Пропоную звільнити солярій від своїх речей і припинити користатися дахом”.

Всі ми поспішили висловити Аркадію Михайловичу своє співчуття, а Шелемеха обіцяв другого дня поговорити з ким слід і заспокоїв професора, що ніякий комендант звідси його не виселить.

Так минуло кілька хвилин, коли з дверей показалась голова коменданта, який голосно сказав:

— Строк, який вам було дано, минув.

Тепер уся компанія вибухла реготом. Але комендант зразу зник.

Я глянув на свою сусідку, і мені впало в очі, що вона посміхається дуже стримано. А коли увага всіх була привернута до коменданта, стиха обмінялась кількома словами з Макаренком. Про що вони говорили, я не чув, але поведніка обох мені здалась трохи дивною. Вражала стриманість, яка, проте, ніяк не могла пояснюватися лише тим, що вони тільки що познайомились. Говорила вона, дивлячись убік, наче боялась, що хтось зверне увагу на їх розмову. Макаренко відповів їй дуже коротко, але, очевидно, вона зрозуміла його.

— Я думаю, ми продовжимо, — сказав професор, коли сміх затих.

— Просимо, просимо, — почулися голоси.

— Так ось я читаю його проект.

Аркадій Михайлович підніс до очей другий папірець.

— “Треба побудувати абсолютно прямий тунель з Москви до Тихого океану”. На рисунку цей тунель має вигляд хорди між двома точками на земній кулі… “Тод’ і в Москві і на березі Тихого океану здаватиметься, що тунель опускається вниз. Коли таким тунелем пустити поїзд, то він по рейках, що йдуть похило, котитиметься все швидше й швидше. Тільки треба одразу його добре штовхнути. Мені здається, що такий поїзд в найближчому до центра землі місці може розвинути швидкість понад шість тисяч кілометрів на годину, бо шлях буде прямий, без поворотів і без зупинок. Щоправда, коли поїзд дійде до середини тунелю, перед ним постане ніби підйом, що тягтиметься до кінця тунелю. Але інерції поїзда вистачить, щоб подолати цей підйом і добігти до краю тунелю”.

Якусь хвилину панувало мовчання.

— І це весь проект? — спитав Самборський.

— Весь.

— Значить, він хоче просвердлити чверть земної кулі і пустити по цій трубі поїзди?

— Так.

— Мало не перпетуум-мобіле,[5] -пробубонів астроном.

— Не зовсім так, — заперечив Макаренко. — Теоретично це можлива річ, Якби з цього тунелю викачати повітря, щоб воно не опиралось рухові поїзда, і усунути тертя на вісях поїзда і між його колесами та рейками, то можна було б, чого доброго, проїхати з Москви до Тихого океану за вісім годин, а то так і швидше.

— І не тільки це, — підхопив Самборський. — Ти, Ярославе, хоч і будівник тунелів, а забув, що середина такого тунелю пролягатиме на кілька сот кілометрів під земною поверхнею. Уявляєш, яка там температура?.. Адже в найглибшій шахті світу, яка не досягає й