Олександр Казимирович Вільчинський - Льодовик

class="book">За Семижопенками ностальгують, та й то нишком, хіба одиниці з колишніх начальничків, як–от Міха. Хоча Міха не так за ними, як за своїм, як він вважає, безтурботним життям. Наше щастя, що кишнути останнього із Семижопенків удалося ще до Льодовика. Слизьке, хамовите, брехливе й злодійкувате мурло — це стандартний набір якостей наших дольодовикових керовніків. Я пам'ятаю, хоч і був ще малий, коли «підрахуї» схімічили на користь того найпершого Семижопенка, а партія курячеголових «противсіхів» зустріла його оваціями. Пізніше вони узаконили собі по сім років, як у Гебістова з Чекістовим, які он уже скільки часу змінюють один одного, мов ті «Кощії»–безсмертні.

Фальсифікувати вибори ці хлопці навчилися настільки філігранно, а лідерів опозиції залякувати та купувати настільки системно, що наївним спостерігачам від ОБСЄ не залишалося нічого іншого, як лише розводити руками. Богу дякувати, Семижопенком–третім і закінчилося. Принаймні поки що. Бо коли насунувся Льодовик, а ті безумці погрожували усіх нас випарувати своїми нейтронами, було вже не до виборів.

Петруня якось обмовився, що, мовляв, читав у Віктора Суворова, що ще за совєтів їхні гебісти «жопами» називали завербованих іноземних громадян, які за бабки постійно щось там тирили для совєцької оборонки.

— А тут, прикинь, аж три жопи!.. — радісно потирає руки наш Мамонт, і очі при цьому такі добрі–предобрі. — Або сім жоп! Ги — Семижопенко!

— Семисраченко, — за звичкою одразу перекладаю.

— Так виглядає, — знову радісно погоджується Петруня.

Здається, це у нього справді щось дуже лічноє до тих «жопенків», але я не допитуюсь. Тепер ми живемо без президента, тобто його обов'язки, як і керівництво Технічною комісією, виконують по черзі голова Верховної Ради і прем'єр–міністр: три місяці він — три місяці вона. Якщо минула осінь (умовно осінь, звичайно, бо ж із середини вересня у Києві вже лежав сніг) була за прем'єршею, то зима — за спікером, а тепер от свої три місяці знову добуває прем'єрша. Доки так буде — невідомо, але поки що це всіх влаштовує.

* * *

Технократи дуже швидко реформували виконавчу, законодавчу, а головне — судову владу, повели країну без вихилясів курсом на Європу. Нарешті і суд оголосив вирок — довічне ув'язнення, хоч декому і посмертно, за всі ці замовні вбивства кінця 1990–х — початку 2000–х: екс–глави Національного банку Вадима Гетьмана, лідера опозиції 1990–х В'ячеслава Чорновола, журналіста Георгія Ґонгадзе та інших… Виявилося, що замовниками та організаторами були одні й ті ж особи. Дехто, правда, не дожив, але окремі таки дотягнули до неба у клітинку.

Без суду ніякого очищення не відбулося б. Та й Семижопенки, хоч і з інших причин, а все одно так злякалися праведного народного гніву, що з того часу в бігах. І досі їх начебто ловлять, а може, й не ловлять уже. Хоча у новинах все ще проскакує, мовляв, когось із них бачили то на північному сафарі на Пуху–пуху, то в Ізраїлі, що тепер, як і весь Близький Схід, кайфує у помірному кліматі, то на обледенілому сочинському пляжі…

— А може, то просто Хрестовий льодовиковий похід! — часом коментує ці новини Петруня. — Ера милосердя!

— То Хрестовий похід чи Ера милосердя? — інколи, як маю настрій, перепитую я.

— А воно ж, як тобі сказати… Кара Божа завжди милосердна! — впадає у крайнощі атеїст Петруня, особливо коли снігу намітає вище паркана, урівень з Гляціалом, і ми копаємо у ньому тунелі, щоб добратися і до гаража, і до теплиці, і до довбаних льодяних наростів.

Бо коли вже зовсім замітає, із самого ранку мете і не перестає, січе в очі й забиває рот, то в завірюху Петруню чомусь більше тягне до реплік про Семожопенкові мільярди. Мабуть, це його якось більше зігріває.

— Ти б хотів, звичайно, на Мадагаскар, бо там кава на деревах росте! — начеб вгадує мої думки звідкись з–під снігу Петруня.

— Якби я мав хоча б сто тисяч, хоча б п'ятдесят! Повір, мені і тут було б добре! — і собі перекрикую завивання вітру.

Втім, наші молоді технократи з Технічної комісії також поки що далі розмов не пішли, хоч їм там у теплих кабінетах куди затишніше, ніж нам з Мамонтом біля довбаного Гляціала.

Технічна комісія тепер прагне хоча б щось повернути із стирених Семижопенками та компанією мільярдів, як колись на хвилі Помаранчевої революції повернули «Криворіжсталь». Однак тепер та процедура, вочевидь, затягнеться ще на довгі роки… Але, принаймні, на цьому етапі хоча б закінчилися дебільні розмови про цивілізаційний розкол та становлення громадянського суспільства. Тепер, завдяки Льодовикові та ще Гебістову з Чекістовим, ми єдині як ніколи: від Ужгорода до Луганська, від Сум до Севастополя.

У Луганську батьки масово відмовилися вести дітей у російські школи, власне, це лише почалося з Луганська. А в Одесі, Києві, потім і у всіх інших містах та селах — дивитися російське телебачення, читати російські газети і навіть співати їхніх пісень, хоч, як на мене, то вже перебір. За якихось два тижні навіть на Сході й Півдні все російське було замінене українським еквівалентом. Серед останнього прокинулося почуття самозбереження і в олігархів, тобто вони нарешті також заговорили українською. Один поперед одного у кількох спеціально для того приурочених телешоу на власних телеканалах. Мабуть, дуже вже злякалися втратити злочинно нажиті статки.

Та що там довбані олігархи! У Севастополі, наприклад, якісь свідомі громадяни, а серед них чимало відставних військових моряків, ще до того як острів Крим проголосив незалежність, захопили, вивели у море і затопили неподалік входу в Севастопольську бухту останній корабель російського Чорноморського флоту. На той час він єдиний і був на плаву, колись куплений росіянами у французів вертольотоносець класу «Містраль» — «Слава Севастополя».

Стояв собі там і стояв, як задрізка в дупі, як жалюгідне нагадування про безславне минуле цього вже двічі за два століття притопленого флоту. А ті відчайдухи захопили його без жодного пострілу, вивели у море і затопили, а екіпаж ще їм і допомагав. І це вони встигли у той короткий проміжок, коли море ще не відступило,