Олексій Якович Огульчанський - Вітрів кут

Потім його увагу привернула етикетка, прикріплена до ніжки кажана. На клаптику паперу було написано: «Доставив кажана начальник бухти Вітрів Кут Силантій Абакумович Перепічка».

«Урал» ішов уздовж північного берега Азовського моря. Дув попутний східний вітер — левант. Сонце заходило.

— Праворуч від борту бухта Вітрів Кут, — оголосив Прокіп Гнатович, широко змахнувши рукою у напрямі до горизонту.

Члени експедиції — неважко догадатися, що то були Ростислав Андрійович та його юні помічники Толя і Вася, — зібралися біля правого борту шхуни. Вони дивилися на берег. Це був звичайний азовський берег — плоский суглинковий уступ. Освітлений вечірнім сонцем, він весь здавався палеворудим, таким, як поля дозрілих хлібів, що виднілися на горизонті.

В одному місці море далеко врізалось у материк, утворюючи досить велику бухту. Це, власне, й був Вітрів Кут. У центрі бухти, під крутим берегом, виднівся маленький будиночок.

— Землянка хазяїна Кута, Силантія Абакумовича, — пояснив Прокіп Гнатович. — Цікава людина. Колись був рибалкою, а зараз одамашок збирає. А втім, познайомитесь.

Біля входу в бухту «Урал» кинув якір. Вхід у Вітрів Кут заступало гостре підводне каміння. Вода в протоці вирувала й пінилась.

Спустили човен. На палубі зібрались усі рибалки.

— Через три дні чекайте. Заїдемо, — пообіцяв на прощання Прокіп Гнатович.

У човен навантажили експедиційне спорядження: намет, рюкзаки, саперні лопатки. Доставити на берег експедицію охоче погодився Рідненький. З того пам'ятного рейсу на краснолов рибалка полюбив хлопців, особливо подобався йому Толя: «Рибальської крові хлопець», часто говорив він.

Ледве човен пересік узвал — вхід у бухту, як його почало нещадно кидати на невеликих стрімких хвилях. Побачивши розгублені обличчя пасажирів, Рідненький посміхнувся:

— Тутечки завжди так. У морі штиль, а в бухті зиб. Звідсіль і назва така — Вітрів Кут, вітерець крутиться завжди. Вода завзято гризе берег. Он яку бухту зробила.

Над затокою кружляло багато чайок. З пронизливим криком вони проносились біля самого човна. Побачивши птахів, Ростислав Андрійович пожвавішав.

— Надзвичайна різноманітність видів, — вигукнув він. — Хлопці, бачите велику чайку? Ось ту, що з чорними махівками? Типова білоголова реготуха. Поруч птах з чорною головою — це вже чайка звичайна. Крячок он скільки, ось чорна, світла, чеграва… — пояснював він.

Несподівано з'явився стрімкий чорний птах. Зробивши високо в небі велике коло, він кинувся на чорноголову чайку, яка тримала в дзьобі рибину.

— Дивіться, яструб! — крикнув Толя.

— Це, чого доброго, сокіл, — сказав Вася.

— Ні, це, хлопці, поморник. Він чайку не чіпатиме, його цікавить її здобич, — пояснив Ростислав Андрійович.

Незабаром хлопці переконалися в цьому. Тільки-но чайка кинула рибу, як чорний переслідувач спритно підхопив її в повітрі і зник з очей.

Поки пасажири спостерігали птахів, човен наблизився до берега. Там їх чекала чорна з білими кудлатими вухами дворняжка. Собака сидів і уважно стежив за кожним рухом суденця. Коли ж човен ткнувся носом у береговий пісок, собака мовчки відскочив убік.

— Бобик, Бобик, на, на!.. — покликав пса Вася. Але Бобик не рухнувся з місця, тільки недовірливо крутнув хвостом і раптом з гучним гавканням кинувся, стрибаючи сходами, вирізаними в суглинковому обриві, до землянки.

Одразу двері будиночка відчинилися, і на порозі з'явився невисокий дідок у білій сорочці з закоченими вище ліктя рукавами, в смугастих штанях і, незважаючи на спеку, в рибальських чоботях. Старик, у супроводі дворняжки, не поспішаючи, спустився по сходах до моря. Собака було накинувся на хлопців.

— Цить, Шустик, — прикрикнув на нього старик, а потім звернувся до прибулих.

— Доброго здоров'я!

Голос його — соковитий бас — зовсім не відповідав зовнішності, складалося враження, що говорить хтось інший за його плечима. Дуже здивувались члени експедиції і тому, що старик не розпитував, хто вони і чого завітали, а одразу ж почав допомагати розвантажувати човен.

Рідненький попрощався і поїхав.

До заходу сонця весь експедиційний багаж перенесли до землянки. На крутому суглинковому стародавньому зсуві поруч з будиночком під очеретяним дахом виріс білосніжний похідний намет.

Хазяїн Вітрового Кута Силантій Абакумович був радий гостям. Він запросив Ростислава Андрійовича в землянку. Хлопці побігли купатися.

В будиночку було чисто і затишно. Скрізь виднілися засушені рослини, акуратно закантовані під скло.

— Гербарій! Що за диво! Та відкіля він у вас, Силантію Абакумовичу? — спитав Ростислав Андрійович,

— Мудрує моя онучка Рая. Минулим літом тут побували вчені люди. Траву всяку збирали. От і вона навчилася цієї справи. — І трохи помовчавши, Силантій Абакумович замріяно додав — Увесь наш рід — чоловіки і жінки — споконвіку рибалками були. А вона, тобто онучка моя Рая, квіточки сушить. Весь вільний час возиться з ними, назви різні знає. — І незрозуміло було, захоплюється старик своєю онучкою чи засуджує її.

— А де ж тепер Рая?

— Та зі мною всі канікули живе. Перейшла у восьмий клас. А зараз у село побігла матір провідати.

В цей час надворі почувся шум і якась метушня. Двері відчинились, і в кімнату ввірвалися хлопці і Рая. Виявляється, вони встигли вже познайомитись.

У дівчини було світле волосся, заплетене в одну косичку, на трохи блідуватому обличчі виділялися великі пустотливі чорні очі. Дівчина розмовляла з хлопцями, як з нерозлучними друзями.

— От добре, — захоплено говорила Рая. — Завтра обов'язково побачите кущ барбарису. Дуже красивий кущ.

— Який там барбарис, — поважно промовив Вася. — Ми тут у важливій справі.

— Хм! Подумайте! У важливій справі…

— Факт, у важливій. Слона будемо шукати, — випалив Толя.

— Слона? — здивувалася Рая. — Дідусю, ти чуєш? Вони слона ловитимуть у Вітровому Куті! — і дівчина дзвінко засміялася. — Так ви ж заблудилися, — почули приголомшені хлопці, — Вам треба трохи далі: в Індію! А потім завернути й до Африки. Там можна