Костянтин Едуардович Ціолковський - На Місяці

темрява згустилась і спереду нічого не видно було; йти здавалося страшно та й небезпечно… Ми згадали, що захопили з собою електричний ліхтарик; свічки й смолоскипи тут не придатні… Засяяло світло й миттю освітило ущелину метрів сорок завглибшки; виявилось, що узвіз безпечний.

Оце тобі й безодня!

Темрява її пояснюється, по-перше, тим, що вона лежить у тіні, і тому, що вона вузька та глибока, проміння від освітлених околиць і високих гір не проходить туди; по-друге, тим, що її не освітлює згори атмосфера, як це було б на Землі, де в жадній криниці не зустрінеш такої темряви.

Що далі ми спускалися, хапаючись інколи за стіни, то нижчала температура, але менше як 15° Ц не було. Очевидно це середня температура тієї широти, де ми були. Вибираємо зручне, рівне місце, підстелюємо кожухи й вигідно вмощуємось.

Але що це, чи не зайшла ніч? Заслонивши лямпу рукою, ми дивимося на клаптик темного неба й на багато зірок, що досить яскраво сяють над нашими головами.

Проте, хронометр показує, що часу пройшло небагато, а сонце не могло раптово зайти.

… Ой, — необережний рух, і лямпа розбилася, хоч вугільна нитка ще світиться навіть дужче; якби це трапилось на землі, нитка відразу б потухла, згорівши в повітрі.

Я з цікавістю торкаюся її; вона ламається, і все затопила темрява. Ми не бачимо один одного, тільки вгорі ледве помітні краї ущелини та довга й вузька смужка чорного неба засвітилась ще більшою кількістю зірок.

Не віриться, що саме день. Я не можу втерпіти, шукаю запасну лямпу, вмикаю електричний струм і йду нагору… Світліше й тепліше… Світло засліпило мене; електрична лямпка ніби погасла.

Так, день: і сонце, і тіні все на місці.

Спека, швидше назад!

IV

Знечев’я ми спали, як бабаки. Наша нора не нагрівалася.

Іноді ми виходили з неї, вишукували затінок і спостерігали рух сонця, зорів, планет і нашого великого місяця, який був проти того, що ми бачили на землі, як яблуко проти вишні.

Сонце йшло майже нарівні з зірками й тільки ледве помітно відставало від них. Це й на землі помітно.

Місяць стояв зовсім нерухомо, і ми його не бачили з ущелини, за чим дуже сумували, бо могли б його спостерігати так само добре, як і вночі, до якої ще було далеко. Чому ми не вибрали такої ущелини, з якої можна було б бачити місяць? Та тепер уже пізно…

Наближався полудень, тіні перестали вкорочуватись; місяць був, як вузький серп, що все бліднішав у міру того, як до нього наближалось сонце.

Місяць — яблуко, сонце — вишня: ой, коли б не зайшла вишня за яблуко та не сталося затемнення сонця!

На Місяці воно буває часто і являє собою грандіозне явище. На Землі воно буває зрідка й нікчемне; п’ятенце тіні, як у шпильки головка (справді кілька кілометрів завдовжки, але що це, як не шпилькова головка, коли рівняти до Землі), описує смужку на планеті, переходячи в сприятливому випадку з місця до місця й перебуваючи в кожному по кілька хвилин. А тут тінь покриває ввесь Місяць, або здебільшого чималу частину його поверхні, тому темно буває цілі години…

Серп став ще вужчий і поруч із сонцем ледве помітний…

Ось його вже зовсім не видно.

Ми вилізли з ущелини й дивилися на сонце через темне скло. Ось ніби хто з одного боку світила приплющив величезною пучкою його ясну масу.

Ось видно вже тільки половину сонця.

Нарешті, зникла остання його частина, і все потонуло в темряві.

Набігла й покрила нас величезна тінь.

Але сліпота швидко зникає: ми бачимо місяць і силу зірок.

Це не той місяць-серп; цей як темне коло, осяяне чудовим багровим сяйвом, особливо яскравим, хоч і блідим з того боку, де зникла решта сонця.

Так, я бачу барви зорі, якими колись милувався з Землі.

І місцевість залита багрянцем, ніби кров’ю.

Тисячі людей дивляться на нас неозброєним оком, через скло, спостерігаючи повне затемнення місяця…

О, рідні очі, чи бачите ви нас?..

Поки ми сумували, червоний вінок ставав рівномірніший і ще кращий. Ось він став, як обвід місяця; це середина затемнення. Ось один бік його, протилежний тому, де сховалося сонце, поблід, посвітлішав… Ось він дедалі дужче блищить і стає, як діямант, уставлений у червоний перстінь…

Діямант перетворився на клаптик сонця, і вінця не видно… Ніч переходить у день, — і ми оживаємо: колишня картина повстала перед очима… Ми жваво забалакали.

— Звідки береться в Землі та червоність, що ми її бачимо? — спитав я.

— Атмосфера земна пропускає крізь себе переважно червоне проміння, коли йому доводиться проходити через величезну товщу повітря, насиченого водяною парою. Ти зрозумієш це, коли пригадаєш земні зорі.

Я говорив: «ми вибирали затінок і робили спостереження», але ви можете спитати: «як ви могли в затінку спостерігати сонце».

Я відповім: не всі затінки холодні й не всі освітлені місця нагріті. Справді, температура ґрунту залежить головно від того, скільки сонце нагрівало це місце. Є місця, що їх лише кілька годин освітлювало сонце, а до того вони були в затінку. Звісно, їхня температура не могла бути висока, вона була навіть надто низька. Де є скелі й круті гори, що кидають від себе тінь, там є й місця, хоч освітлені, так що з них можна бачити сонце, — але холодні. Правда, іноді їх немає поблизу, і поки їх знайдеш, здорово попечешся, — не поможе й парасолька.

Щоб було зручно та щоб розправити все тіло, ми, побачивши багато каміння в нашій розколині, яке ще не встигло нагрітися, вирішили наносити його нагору та заслати ним місцину, відкриту з усіх боків, і тим захистити наші тіла від спеки за допомогою їхнього холодного випромінювання.