Гаврило Миколайович Троєпільський - Білий Бім Чорне вухо

— До мене, до мене, Кудлатка. До мене.

Шматочок упав метрів за три від неї. Вона, обережно переступаючи, дотяглася, з'їла його і сіла тут же. За новим шматочком наблизилася ще. А потім їла вже біля ніг людини, навіть дозволила погладити себе, хоч і з побоюванням. Бім і Іван Іванович віддали їй усе кільце ковбаски: хазяїн кидав шматки, а Бім не заважав Кудлатці їсти. Усе як звичайно: кинь шматочок — підійде ближче, кинь другий — ще ближче, за третім, четвертим — уже біля ніг опиниться і служитиме вірою і правдою. Так думав Іван Іванович. Він обмацав Кудлатку, погладив по загривку й сказав:

— Ніс холодний — здорова. Це добре. — І дав команду обом: — Руш, руш!

Кудлатка не розуміла таких слів, одначе коли вона побачила, як Бім помчав стрілою по траві, то збагнула: треба бігати. І звичайно, вони розігралися по-собачому так, що Бім забув навіть, чого він взагалі тут. Іван Іванович не заперечував, а йшов собі та й ішов, насвистуючи.

До міста Кудлатка супроводила залюбки, але на околиці несподівано сіла на узбіччі дороги і — ні з місця. Звали, запрошували — не йде. Так і лишилася сидіти, проводячи їх поглядом. Помилився Іван Іванович — не кожного собаку можна купити на принаду.

Бім не знав і знати не міг, що в Кудлатки також були хазяї, що жили вони у своєму маленькому будиночку, що ту вулицю, де був будиночок, усю знесли, а Кудлатчиним хазяям дали квартиру на п'ятому поверсі з усіма вигодами.

Одне слово, Кудлатку покинули напризволяще. Але вона знайшла-таки і той новий будинок, і хазяїнові двері, а там її побили й прогнали. Обь вона й живе сама. По місту ходить лише вночі, як і більшість бездомних собак. Іван Іванович про все здогадався, але ж Бімові розповісти неможливо. Бім просто не хотів її залишати: озирався назад, зупинявся і поглядав на Івана Івановича. Але той ішов собі й ішов.

Якби він знав, як гірка доля зведе Біма і Кудлатку, якби він знав, коли й де вони зустрінуться, не йшов би він тепер так спокійно. Але майбутнє невідоме й людині.

… Третє літо минуло. Гарне для Біма літо, непогане й для Івана Івановича. Якось уночі хазяїн зачинив вікно й сказав:

— Морозець, Бімко, перший морозець.

Бім не зрозумів. Він устав, тицьнувся в темряві носом у коліно Івана Івановича, чим і сказав: «Не розумію».

Іван Іванович добре знав собачу мову — мову очей і рухів. Він увімкнув світло й спитав:

— Не розумієш, дурнику? — Потім витлумачив — На вальдшнепів завтра. Вальдшнеп!

О, це слово Бім знав! Він підстрибнув і лизнув-таки друга в підборіддя.

— На полювання завтра, на полювання, Біме!

Куди там! Бім завертівся, закружляв дзигою, хапаючи власного хвоста, звискнув, потім сів і вп'явся очима в обличчя Івана Івановича, подригуючи очесами передніх лап. Це чарівне слово «полювання» знайоме Бімові, як сигнал до щастя.

Та хазяїн наказав:

— А поки що — спати. — Вимкнув світло й ліг.

До кінця ночі Бім пролежав коло ліжка свого друга. Який уже тут сон! Він і сам, Іван Іванович, то дрімав, то прокидався, чекаючи, коли розвидниться.

Вранці вони разом зібрали рюкзак, протерли від мастила стволи рушниці, легко поснідали (на полювання йти — не можна переїдати), перевірили патронташ, перекладаючи набої з гнізда в гніздо. Роботи було багато за цей короткий час збирання: хазяїн на кухню — Бім на кухню, хазяїн у комірчину — Бім туди ж, хазяїн виймає консервну бляшанку з рюкзака (незручно лягла) — Бім бере її й засовує назад, хазяїн перевіряє набої — Бім стежить (коли б не помилився); і в чохол з рушницею треба тицьнутися носом не раз (чи тут?); а до того ж у такі клопітні хвилини свербить за вухом від хвилювання — раз у раз піднімай лапу й чухай, бодай йому, коли й так вони страшенно поспішають.

Ну, зібралися.

Бім був у захваті. Як же! Хазяїн, уже в мисливській куртці, перекинув на плече мисливську сумку, зняв рушницю.

— На полювання, Біме! На полюваннячко, — повторив він.

«На полюваннячко, на полюваннячко!» — захоплено говорив очима й Бім. Він аж повискував, переповнений почуттям вдячності й любові до свого єдиного у світі друга.

В ту саму мить і зайшов чоловік. Бім його знав — зустрічав у дворі, — але якогось зацікавлення й особливої поваги той не викликав у нього Куций, товстий, з широким обличчям, він сказав якимсь скрипучим голосом:

— Вітаємо, значить! — І сів на стілець, витираючи обличчя хусточкою. — Та-ак… На полювання, значить?

— На полювання, — невдоволено буркнув Іван Іванович, — на вальдшнепів. Та ви проходьте — гостем будете.

— Ось та-ак… на полювання… Доведеться затриматися, значить.

Бім переводив погляд із хазяїна на Гостя, здивовано й уважно. Іван Іванович сказав майже сердито:

— Не розумію вас. Уточніть.

І тут Бім, наш ласкавий Бім, спершу злегка загарчав і раптом гавкнув. Зроду такого не було, щоб ось так — вдома й на гостя. Гість не злякався, він, здавалося, був байдужий.

— На місце! — так само сердито наказав Іван Іванович.

Бім послухався: ліг на лежак, поклавши голову на лапи, й дивився на чужого.

— Ач як! Слухається, значить. Та-ак… Значить, він і на пожильців у під'їзді гавкає так само, як, припустімо, на лисиць?

— Ніколи. Ніколи й ні на кого. Це вперше. Слово честі! — тривожився Іван Іванович і сердився. — До речі, до лисиць він ніякого відношення не має.

— Та-ак. — знову протягнув Гість. — Ближче до діла.

Іван Іванович зняв куртку й сумку:

— Я вас слухаю.

— У вас, значить, собака, — почав Гість. — А в мене, — він витяг