Юрій Корнійович Смолич - Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні

Ю. Смолич всі сили віддає справі боротьби проти фашистських загарбників. Його творчість цього періоду значна за обсягом, це насамперед збірки оповідань «Народ воює»(1941), «Новели» (1942), «Битва», «Мирні люди» (1943) та ін., систематичні виступи в пресі, роман «Вони не пройшли» (1944–1945). Кращі новели воєнного часу, позитивні герої роману, чиї долі будуть висвітлені далі в романі «Ми разом були в бою» (1948), розкривають джерела патріотизму радянського народу, його витримку і героїзм у смертельному двобої з ворогом.

У післявоєнні роки гучно лунає голос письменника, патріота, інтернаціоналіста, на захист миру, проти імперіалістичних паліїв нової війни (збірки «Після війни» — 1948, «Вороги людства та їх найманці» — 1953). Широко відомі гострі публіцистичні виступи Ю. Смолича проти найманців заокеанської реакції — українських буржуазних націоналістів.

Ю. Смолич належав до числа тих митців старшого покоління (його треба згадати поряд з П. Тичиною, М. Рильським, М. Бажаном), які щедро ділилися своїм багатющим творчим досвідом, передавали його літературній молоді, невтомно дбали про її виховання. Його «Перша книга» (1951), «Розмова з читачем» (1953), «Разговор с читателем и писателем» (1960), «Про хороше в людях» (разом з М. Рильським, 1965 р.) — своєрідні цікаві й цінні книжки, які розкривають мистецькі «секрети», містять у собі аналіз як власного творчого шляху, так і процесів розвитку нашої прози, творчості багатьох її представників.

У різних жанрах, напрямах працює у повоєнні десятиліття Юрій Смолич — романіст, публіцист, редактор, вихователь творчої молоді, один із керівників Спілки письменників України. Та найважливішим, найдорожчим для себе вважав він створення двох нових великих циклів — історико-революційної романістики і мемуаристики.

Першим з циклу історико-революційних романів широкого епічного плану був «Світанок над морем» (1953). В основу роману лягли справжні події — боротьба за визволення в 1919 р. Одеси від іноземних загарбників. У цьому творі письменник прагне ширше охопити історичний матеріал, піднестися до великих узагальнень, відобразити народну боротьбу за світле майбутнє.

Однак історична канва сама по собі ще не стає сюжетом, просте слідування фактам історії не створює фактів мистецтва, не дає естетичної правди. За допомогою узагальнення і конкретизації історичних явищ письменник зображує типові характери в типових для даної епохи і суспільного середовища обставинах, які у своїх провідних рисах визначаються конкретно-історичною обстановкою; тому хід історичних подій, що відтворюються в повіствуванні, визначає і організацію самого сюжету.

Композиційним принципом, що характеризує радянську історичну прозу взагалі, є такий добір і такий показ найважливіших подій епохи, який розкриває неминучість перемоги передового, прогресивного, загальну і реальну перспективу руху. В системі образів такого роману відображується співвідношення непримиренних сил, історичній приреченості реакційних сил протидіє всенародна сила більшовизму, рух найширших народних мас, очолюваний комуністами.

З величезного матеріалу історії Одеси в роки інтервенції і громадянської війни, до краю насиченого боротьбою, суперечностями, Ю. Смолич виділяє основну ланку, яка допомагає глибоко розкрити суть відображуваних реальних подій. Письменник головну увагу приділив пролетарській Одесі, діяльності більшовицького підпілля. Поринувши в стихію героїчної боротьби, добре орієнтуючись у фактах і подіях, Ю. Смолич говорить про найбільш істотні етапи роботи підпілля — об'єднання комуністичних сил, організацію загального страйку, перевибори Рад робітничих і солдатських депутатів за умов жорстоких переслідувань. Яскраво, темпераментно написані фінальні сцени відкритого виступу Ради і переможної збройної боротьби трудящих.

Розповідаючи про події громадянської війни, Ю. Смолич закономірно звертається до тих персонажів, що реально існували, до справжніх організаторів і героїв боротьби. Такими є образи Жанни Лябурб і Жака Елліна, керівників славнозвісної Іноземної колегії підпільного обкому. Діяльність Іноземної колегії серед французьких солдатів і матросів, вплив революційної боротьби, ідей більшовиків призвели до того, що армія інтервентів стала небоєздатною, солдати відмовлялися виступати проти своїх братів по класу, протестуючи проти антинародної війни в Росії.

Багато уваги приділено в романі образові Миколи Яасточкіна (партійна кличка російського пролетаря більшовика Івана Федоровича Смирнова), який за завданням партії об'єднує і спрямовує роботу підпільного обкому, готує збройне повстання. Відповідно до особливостей задуму і самого характеру обдарування письменника, що тяжіє до романтики таємної боротьби, певної аваитюрності сюжету, на перший план висувається постать Котовського. Він відіграв величезну роль у формуванні й озброєнні бойових дружин і загонів одеських робітників. Проникаючи в табір ворога, Котовський здобував цінну інформацію про задуми інтервентів і білогвардійців.

Створюючи образ Котовського, письменник іде на деяке порушення «правди факту» в ім'я вищої і узагальнюючої правди мистецтва — автор зміщує хронологічну послідовність подій. Але якщо відступи у даному разі не порушують логіки історії, сприяють закінченості характеристики образу Котовського і художньо виправдані, то ряд відходів від правди подій при зображенні ворожого табору іноді руйнують художню тканину повіствування, позбавляють його життєвої вірогідності,

Ю. Смолич переконливо змальовує розстановку сил у громадянській війні на півдні України, широко і детально показує світ ворогів — інтервентів, націоналістів, білогвардійців, передає атмосферу приреченості табору контрреволюції. Галерея образів контрреволюції досить численна. Своє ставлення до цих осіб письменник виявляє уже в самому виборі засобів зображення: викриваючи ворога і його дії, Ю. Смолич використовує засоби сатири, іронії, як правило, досягаючи при цьому значного художнього ефекту.

Однак кожний жанр має свою специфіку; історичний роман, очевидно, не дає такого простору для загострення образу, вимагає більш об'єктивних рис для змалювання персонажа. Отож надмірне захоплення автора прийомом сатиричного викриття часом збіднює образи, а відтак зменшує ідейно-художню силу розвінчання запеклих ворогів революції. Окремі елементи поетики, побудови роману Ю. Смолича (як і наступної дилогії) викликали далеко не однозначну оцінку з боку критики і письменників. Так, Олесь Гончар слушно підкреслював, що «надмірна гротесковість і навіть фейлетонність знижували художній рівень» зображення тоді, коли «йшлось про події, що якраз вимагали суворого реалізму в шолоховському дусі» (Про Юрія Смолича, с. 51). Не зайвим буде сказати, що Ю. Смолич прислухався до критики, громадської думки й прагнув органічно поєднати викриття різноманітних ворогів Жовтня і життєствердний пафос зображення сил революційного народу.

Свідченням цього стали епічні романи «Мир хатам, війна палацам» (окреме видання 1958 р.), «Реве та стогне Дніпр широкий» (1960), що складають дилогію «Рік народження 1917» (видання 1967 р.). Письменник разом з такими видатними митцями, як А. Головко («Артем Гармаш», книга третя), М. Стельмах («Кров людська — не водиця», «Хліб і сіль»), О. Гончар («Таврія», «Перекоп») звернувся до широких художніх узагальнень, творення своєрідного історичного роману про революційну сучасність, шляхи