Анна Зегерс - Сьомий хрест

Офіціантка.

Голландський човняр, який багато чим ризикує.

Мабуть, у нашій країні ще ніколи не зрубували таких незвичайних дерев, як ті сім платанів, що росли побіля бокової стіни барака номер три. Їхні верхівки спиляли ще раніше, а чому — буде видно далі. На висоті плеча впоперек стовбурів поприбивали дошки, тому-то здалека платани скидалися на сім хрестів.

Новий комендант табору на прізвище Зоммерфельд звелів негайно порубати все те на дрова. Він був не схожий на свого попередника Фаренберга, вояку-ветерана, «завойовника Зелігенштадта», — його батько ще й досі утримує там на Ринковому майдані технічну контору. Новий комендант табору був до війни «африканцем» — офіцером колоніальних військ, а після війни разом із своїм колишнім майором Леттов-Форбеком брав участь у поході на червоний Гамбург. Про все це ми дізналися набагато пізніше. Попередній комендант був жорстокий самодур, з несподіваними вибухами люті, зате новий — людина розважлива, і всі його вчинки ми могли вгадати наперед. Від Фаренберга можна було щохвилини чекати, що. він раптом накаже всіх розстріляти, а Зоммерфельд міг звеліти вишикувати нас у шеренги і кожного четвертого розстріляти. Цього ми тоді ще теж не знали. А якби й знали!

Хіба від цього розвіялося б почуття, що пойняло нас, коли зрубали шість дерев, а потім ще й сьоме! Мізерна перемога, звичайно, адже ми так і лишилися безпорадними арештантами. І все-таки перемога, завдяки якій кожен знову відчув у собі силу, ту силу, яку ми так довго недооцінювали, наче вона була одною із найзвичайніших сил на землі, що їх можна виміряти й обчислити; насправді ж це єдина сила, що може нараз вирости безмірно й безконечно.

Того вечора в наших бараках вперше протопили. Погода саме змінилася. Тепер я вже не зовсім певний, чи кілька полін, кинутих до нашої чавунної грубки, справді були з тих дров. Але тоді ми гадали, що це саме так.

Ми збилися навколо грубки просушити наше манаття; незвичне видовище вогню збадьорило наші серця. Вартовий штурмовик повернувся до нас спиною, він мимоволі задивився у загратоване вікно. Легка, мов туман, сіра мряка раптом обернулася в зливу, шалені пориви вітру з дощем шмагали по стінах барака. Зрештою, і штурмовик, навіть найзапекліший штурмовик лише один раз на рік бачить, як починається осінь.

Поліна потріскували. З-під них вихопилися два сині язички полум’я — це розгорілось вугілля. Нам дали тільки п’ять лопаток вугілля, яке могло нагріти барак, де тягло холодом з кожної шпарки, лише на кілька хвилин, навіть одяг не просохне. Але ми про це ще не думали. Ми думали тоді про дрова, що згоряли на наших очах. Ганс, скоса зиркнувши на вартового, промовив тихо-тихо, самими губами:

— Потріскує.

— Сьомий, — сказав Ервін.

На всіх обличчях з’явилася гірка, якась дивна усмішка, що поєднувала непоєднанне: надію й зневіру, безсилля й мужність. Ми затамували віддих. Дощ порощав по дощаних стінах і по бляшаній покрівлі. Наймолодший з нас, Еріх, прижмуреним поглядом, єдиним скупим поглядом висловив усі найзаповітніші думи й сподівання, свої й наші. Де то він тепер?

На початку жовтня пунктуальний Франц Марнет на кілька хвилин раніше, ніж звичайно, виїхав на велосипеді з обійстя своїх родичів, що належало до громади Шмідтгайм у Таунусі. Франц був кремезний чоловік середнього зросту, років тридцяти, із спокійним обличчям, що на людях набирало якогось сонного виразу. Але зараз, коли він їхав такою любою йому дорогою, що круто спускалася серед ланів до шосе, обличчя його сяяло щирою радістю. Можливо, згодом дехто й дивуватиметься, як міг Франц за таких обставин бути задоволений. Проте він справді був задоволений, бо навіть радісно скрикнув, коли його велосипед підстрибнув на двох вибоїнах.

Отару овець, що від учора угноювала поле їхніх сусідів Мангольдів, завтра мали перегнати на велику яблуневу ділянку його родичів. Тому вони хотіли сьогодні обірвати всі яблука. Тридцять п’ять сучкуватих дерев простягали у блідо-голубе небо свої міцні віти, рясно обвішані золотим парменом. Яблука були рум’яні й стиглі, і зараз, під першим вранішнім промінням, вони сяяли, мов незліченні маленькі сонця.

Проте Франц не шкодував, що не збиратиме яблук. Він доволі вже накопирсався в землі за мізерну платню. Втім, він мав чого радіти після стількох років безробіття, а жити в дядька, спокійної, статечної людини, все-таки було у сто разів краще, ніж у трудовому таборі. З першого вересня Франца, нарешті, прийняли на завод. Його родичі теж тішилися з цього, бо тепер він цілу зиму платитиме їм комірне.

Коли Франц проїздив повз садибу сусідів Мангольдів, ті саме орудували драбинами, жердинами, кошиками під високою грушею. Софі, старша дочка, міцна, грубенька, але моторна дівчина з гарними руками й стрункими ногами, перша вилізла на драбину, щось крикнувши при цьому Францові. Він не почув її слів, але швидко обернувся й засміявся. Його охопило почуття, що він тут свій. Людям млявим і обмеженим важко його зрозуміти. Для них бути своїм — означає належати до якоїсь родини, громади, перебувати з кимось у любощах-милощах. Для Франца це означало просто жити в цьому краї, серед тутешніх людей, їхати в Гехст разом з ранковою зміною і, насамперед, — взагалі жити.

Коли Франц минув Мангольдову садибу, перед ним розіслалися спадисті поля, оповиті густим туманом. Трохи далі, нижче шляху, чабан саме відкривав загороду. Отара поволі вийшла і збилася одразу ж купою біля підніжжя, нагадуючи хмарину, котра то розпадається на менші хмаринки, то знову густішає й розбухає. Чабан — він був із Шмідтгайма — теж гукнув щось Францові Марнету. Франц усміхнувся. Цей Ернст,