Лія Оттівна Шмідт - Свої, чужі, інші

Інтар каші, хліба… гроші свої може віддати, тільки чи надовго того вистачить? Ні вже, треба вирушати до цих самих друзів сліпого і розібратися в цій справі.

А мамці нічого казати й не варто. Втекти — і край. А покається вже, як повернеться.

— То я завтра з цим перекупником і поїду, — повторив Інтар, — а назад уже з твоїми друзями, шановний… або з ним-таки, він же ще скуплятися буде…

— А він візьме тебе з собою?

— Чого ж не візьме? Я йому й за крамом наглядатиму, й завантажити допоможу.

— А матері що скажеш?

— Це й скажу — що їду з людиною, котра заплатити обіцяла… Вона повірить! Усе добре буде. Тільки скажи, шановний, кого мені там шукати?

Раптом Сорот спіймав хлопчика за плечі й розвернув до себе. Тому раптом здалося, що сліпий бачить його обличчя, і він злякано закліпав, відвертаючи голову.

— Інтаре, — промовив Сорот, — ти точно мені не брешеш?

— Точно! Я про візок чисту правду кажу!

Старий відпустив його.

— Ох, Інтаре… Хитрий ти хлопчисько. Я таких, як ти, вивчив стільки, що вже й порахувати важко… Ну гаразд. Я не можу перевірити, що у твоїх словах правда, а що ти прибрехав, тож на твою чесність покладаюся. Адже якщо з тобою трапиться лихо — що я твоїй матері скажу? Та й собі не пробачу ніколи, розумієш? — тут сліпого знову скрутив кашель.

Інтар засопів. Він розумів, ще й як, але дедалі дужче переконувався у власній правоті: авжеж, він, можливо, не надто придатний для того, щоб через усю Столицю не знати куди бігати. Та ж іншого нема.

— Я не брешу, — повторив він, — а кругляк мені на голову може й у трактирі звалитися. І в лабети до тих, хто дітей краде, я швидше в порту потраплю, аніж у місті…

— Їх же справді остерігатися треба.

— Та знаю я! — вигукнув Інтар.

За останній місяць по всьому місту розійшлися чутки про те, що знову крадуть дітей, і, як видно, продають потім у рабство за межами Імперії. Івина не жаліла часу, переказуючи це синові у марних спробах припинити його вечірні прогулянки.

— Знаю і буду обережним, — повторив хлопчик Сороту, точнісінько так само, як десятки разів говорив і матері. — То кого мені на Гончарній вулиці запитувати?

Сліпий здався:

— Старого Айхама. Або його сина, того теж Айхамом кличуть. Якщо знайдеш кого з них, скажеш, мовляв, старий Сорот передає, що не дійшов їхній останній привіт… Якщо посилали. Навідати просить.

— Айхам, — повторив Інтар, — зрозумів, запам’ятав. Ну добре, я піду тоді. Ось тільки кашу з вогню зніму…

Зняв казанок і поставив на стіл, поклав поруч хліб і сіль у чистій ганчірці. Потім подумав і біля хліба залишив жменю монет: два срібняки, майже всі свої заощадження. Мало там що… Старому вони більше придадуться. А за перехід по мосту однаково більше п'яти мідяків не вимагатимуть, Інтар від тих же возіїв не раз чував: вони за віз по вісім платили, а за людину — це ж хоч на половину менше мусить бути.

І хлопчисько розпрощався із Соротом, пообіцяв, що невдовзі повернеться і звістки, хоч які, але принесе.

Розділ 4

Де розташовані міські ворота («сухопутні», як їх ще називали в порту, що був, поза сумнівом, справжніми морськими воротами Столиці), Інтар знав досить приблизно. Але був упевнений: ось добереться до річки, що ділить місто навпіл, перейде на той бік (найкраще — Старим мостом, так шлях коротший) — а там уже кожен перехожий пояснить, як потрапити на Гончарну вулицю. Або хоча б шлях до неї вкаже — гончарі всім потрібні, виходить, і дороги до них мають бути прямі.

Спочатку все був знайоме: рідний портовий квартал, де запах риби й моря, здається, в'ївся в саму бруківку та стіни будинків, звичний базарчик, за ним зо дві вулиці з будинками-мурашниками, де на два-три нічим не обгороджені двори припадав один колодязь, потім — ремісницький квартал: Шкіряна вулиця, Ковальська Приморська (тут багато вулиць звалися Приморськими, бо їхні сестри-близнючки розташувалися й на іншому кінці Столиці), Шевська Приморська, Столярна Приморська, на якій Інтар був лише одного разу — коли причепився до трактирника торік… Усі ці вулиці були схожі одна на одну: невеличкі будинки з майстернями в одному просторому дворі, оточеному високою кам'яною огорожею. Хвіртки й подекуди ворота (не потрібні тут нікому) вдень розчинені навстіж, але в кожному дворі сидить на ланцюзі величезний, лютий з вигляду пес. Хлопчик мимоволі пригадав усі розповіді про те, що ночами ремісники ворота замикають, а собак спускають, і непереливки буде тому, хто виявиться на їхніх вулицях у непевну годину…

Інтар усе йшов та ішов, і ось уже опинився в майже незнайомих місцях. Добре, перехожі підказали, як іти до річки, але попередили при цьому: шлях далекий, до смерку дитині його не здолати.

Це Інтар і сам розумів. У кінці Столярної вулиці йому поталанило: жалісливий погонич, віз якого був навантажений туго натоптаними мішками, сам погукав хлопчака, що розгублено озирався, та запропонував підвезти, однак попередив:

— Я на Здобну вулицю їду, борошно везу. Відтіля в порт.

— А Здобна вулиця від річки далеко? Мені на той берег треба…

— Не так уже й далеко, там пряма дорога до Старого мосту. Цей тобі підходить? Чи, може, ти до Західного чи до Східного йдеш? А чи до Нового?

— Нє-а… мені Старий потрібен!

— То я тобі покажу, як іти, до заходу добіжиш, — посміхнувся возій.

Інтар подякував і видерся на воза. Їхали не швидко, але це було краще,