Джеймс Дашнер - Бігун у Лабіринті

— Більше я нічого не скажу, — відповів Чак несподівано твердо. — Тобі треба раніше лягти і як слід виспатися. І… — тут він замовк і приклав праву руку до вуха. — Починається…

— Що?.. — здивовано запитав Томас, дивлячись на Чака, який зараз говорив як дорослий і вже не скидався на малого, що не хотів залишати Томаса на самоті.

Раптом повітря струсонув оглушливий гуркіт, що супроводжувався жахливим тріскотом і хрускотом. Томас підскочив на місці, позадкував, перечепився і впав. Довкола все заходило ходором, наче при землетрусі. Томас панічно обернувся — мури рухалися. Вони справді повзли, замикаючи його в Глейді, як у пастці. Від раптового нападу клаустрофобії забракло повітря, легені наче наповнилися водою.

— Не хвилюйся, зелений! — крикнув Чак крізь гуркіт. — Це всього лише стіни!..

Томас був настільки вражений процесом зачинення Брами, що заледве почув його. Він насилу підвівся і нетвердо позадкував, щоб як слід роздивитися все, що відбувається. То було неймовірне видовище.

Велетенський мур праворуч від хлопців, попри всі відомі закони фізики, повз по землі, викрешуючи іскри і здіймаючи клуби куряви. Від того звуку в Томаса завібрували всі кістки. І тут він збагнув: рухається тільки ця стіна. Вона прямувала назустріч тій, що ліворуч, і збиралася ось-ось замурувати прохід: стрижні були готові увійти в отвори.

Томас подивився на інші Брами: водночас у всіх чотирьох напрямках Глейду рухалися праві стіни, зміщуючись ліворуч і затуляючи проходи.

«Неможливо, — подумав хлопець. — Як це відбувається?» Він ледве подолав спокусу в останню мить проскочити у Браму, що зачинялася, і втекти подалі з бісового Глейду. Але здоровий глузд узяв гору: в Лабіринті напевно куди небезпечніше, ніж тут.

Томас спробував уявити, як працює вся конструкція. Вочевидь, величезні мури — сотні футів заввишки — ковзають по землі, як розсувні скляні двері, — промайнув у пам’яті спогад з минулого життя. Томас спробував ухопитися за цей уривок спогаду, доповнити картину обличчями, іменами, краєвидами, але все розчинилося в пітьмі. Його пройняло щемливе відчуття туги.

Стрижні правої стіни плавно увійшли в круглі отвори лівої, і мури зімкнулися. Глейдом прокотився страшний гуркіт. Усі чотири проходи зачинилися. Томасу знову стало тривожно, охопив страх, а втім, він одразу ж і зник.

Дивний спокій огорнув хлопця, і він полегшено зітхнув.

— Ого! — зронив він, розуміючи, що «ого» аж ніяк не відповідає масштабам побаченого.

— Пусте, казав би Альбі, — буркнув Чак. — 3 часом звикнеш.

Томас роззирнувся: тепер, коли вони були наглухо замуровані в Глейді, атмосфера цього місця геть змінилася. Він спробував збагнути, для чого зачинилися виходи, але припущення були одне гірше за інше: або дітей замикають усередині, або захищають від чогось зовні. Думка про те, що в тому лабіринті можуть чигати мільйони небезпек, знову порушила Томасову душевну рівновагу. Страх повернувся.

— Та ходімо вже, — сказав Чак, вдруге смикнувши його за рукав. — Повір, коли почнуться нічні кошмари, ліпше лежати в ліжку.

Томас розумів, що вибору немає. Стараючись опанувати почуття, що вирували в душі, він рушив уперед.

Хлопці опинилися на задвірках Домівки (так Чак назвав триповерхову перехняблену дерев’яну будівлю з вікнами) — в густій тіні між нею і кам’яним муром.

— І куди ми йдемо? — запитав Томас, на якого досі тиснули спогади про те, як з’їжджаються стіни, і думки про лабіринт, розгубленість, страх. Щоб не збожеволіти, він наказав собі не думати про це. Щоб повернутися до реальності, зробив слабку спробу пожартувати. — Навіть не розраховуй на поцілунок на добраніч.

Чак не сповільнював кроку.

— Помовч і не відставай.

Томас глибоко зітхнув і, стенувши плечима, пішов за Чаком уздовж тильної стіни будинку. Тихо, навшпиньках, вони наблизилися до невеликого тьмяного віконця, крізь яке пробивалося м’яке світло. Всередині хтось був.

— Убиральня, — прошепотів Чак.

— І що? — Томас відчув поколювання в шкірі.

— Люблю утинати таких штук. Перед сном кращої розваги годі вигадати.

— Яких ще штук? — Щось підказувало Томасу, що Чак замислив недобре. — Мабуть, мені ліпше…

— Мовчи — і просто дивися.

Чак тихо виліз на велику дерев’яну скриню, що стояла під вікном, прихилився, щоб людина всередині не змогла його помітити, а потім витягнув руку і легенько постукав по шибці.

— Що за дурниці? — прошепотів Томас. Недоречнішої миті для такого жарту годі було вибрати: там запросто міг виявитися Ньют або Альбі. — Мені не потрібні неприємності — я щойно до вас потрапив!

Чак, затиснувши рота долонею, беззвучно сміявся. Не звертаючи уваги на Томаса, він знову постукав у вікно.

За склом майнула тінь, віконце відчинилося. Томас швидко відскочив і втиснувся в стіну будинку. Що за дурниця — якийсь молокосос підбив Томаса на ідіотську витівку!.. Поки що його не помітили, але варто буде людині у вбиральні вистромитися з вікна — і вони з Чаком зловилися.

— Хто там? — рипучим голосом хтось роздратовано гукнув з убиральні. У Томаса перехопило подих, коли він зрозумів, хто кричить, — голос Галлі він добре запам’ятав.

І тут різко, без попередження, Чак випростався перед вікном і щосили гаркнув. Судячи з гуркоту в убиральні, жарт удався, але брутальна лайка Галлі свідчила про його незадоволення. Томас відчув одразу страх і зніяковіння.

— Я тебе вб’ю, гнилоголовий! — заволав Галлі, але Чак уже встиг зістрибнути зі скрині й тепер мчав геть. Почувши, як Галлі відчиняє внутрішні двері й вибігає з убиральні, Томас похолов.

Проте він швидко опанував себе і рвонув слідом за своїм новим і єдиним другом, та не встиг завернув за ріг, як ніс до носа наскочив на Галлі, який вилетів з Домівки. Той був схожий на розлюченого дикого звіра, який вирвався на волю.

— Ходи-но сюди!.. — закричав Галлі, тицьнувши в Томаса пальцем.

У Томаса опустилося серце. Все свідчить про те, що кулаком