Олександр Степанович Дерманський - Володар Макуци, або Пригоди Вужа Ониська

— Якби ж-ж-ж у гості… — голос джмеля був стривоженим. — Лиху ж-жвістку я приніс, дуж-ж-же лиху.

— А що сталося? — насторожився жук. Він знав, що Жорж просто так панікувати не буде, його важко чимось налякати.

— Он бачиш ту хмару? — джміль тицьнув лапкою на захід.

— Ну, бачу, — полегшено зітхнув Джек. — Відколи це ти став боятися дощу? Чи, може, ти про мене піклуєшся? Не переймайся: я впораюся до грози й сховаюсь у хатинці Одарочки. Вона напече картопляників на вечерю. Знаєш, які смачні в неї картопляники з картопляною начинкою! Ням-ням… — Джек заплющив очі від удаваного задоволення. — Хочеш піти зі мною? Одарочка завжди рада гарному гостю…

— Молодий ти ще, ж-желений, — обірвав жука Жорж. — Не мож-жеш відріжнити дощову хмару від саранячої…

— Якої, якої?

— На наш город суне хмара голодної сарани. Ти чув щось про сарану?

— Я думав, що це вигадки, — занепокоєно відповів Джек, — що дорослі придумали сарану, щоб лякати неслухняних діток…

— Гукай усіх сюди, — прогув джміль. — Не до вигадок жараж-ж-ж, треба город рятувати.

За якусь хвилину Джек скликав сусідів на раду.

— Сарана — страшний ворог усього ж-живого, — розповідав Жорж, — а особливо рослин. Ці летючі ненаж-жери нападають величеж-жними жграями і ж’їдають усе, що трапиться на їхньому шляху. Якщо ми їх не жупинимо, на городі жалишиться саме груддя…

— І мого соняшника з’їдять? — не повірив Онисько.

— Все, все ж-жнищать, — запевнив його джміль.

— Та яке вони мають право?! Який же я буду володар соняшника без соняшника? — обурено вигукнув Онисько. — Це наш город!

— Авжеж, — підхопила Одарочка. — Ми їх сюди не кликали.

— Дамо відсіч цій сарані! — випнув груди Онисько. — Вони ще не знають, у що вляпалися. Нумо, покажемо їм, де раки зимують!..

— Це не просто, друж-жі, — зітхнув Жорж. — Сарани ж-ж-жах як багато. Ці комахи швидко літають і мають страшні щелепи. Навіть дж-жмелі бояться сарани.

— Треба щось придумати, — забідкалася Евридіка. — Ми ж не можемо віддати тим ненажерам наш город.

— Придумав! — раптом вигукнув Онисько. — Ми зробимо катапульту з мого соняшника.

— Гарна ідея. Але чим вона стрілятиме? — запитав Кузя.

— Цього я ще не придумав, — поник вуж.

— На жаль, на городі не ростуть снаряди, — зітхнув Джек, — сама лише картопля.

— Ти геній, Джеку! Ще й як ростуть! — Онисько аж підстрибнув. — Картоплею! Ми стрілятимемо з катапульти картоплею!

Одарочка з Евридікою вмить принесли з дому заступи — і закипіла робота… Незабаром під соняхом височіла чимала купа дрібної картоплі.

Жорж полетів на гарбузову грядку по своїх родичів, а мишка Евридіка знайшла вдома довгу блакитну стрічку й разом з Одарочкою прив’язала її до голови соняшника.

Тим часом хмара сарани наближалася.

Коли перші ворожі лави з’явилися над городом, Онисько закричав:

— Слухай мою команду! По пузатих загарбниках! Картопляним залпом! Вогонь!!!

Евридіка насипала картоплю з відерця на голову соняха, Одарочка з Джеком за допомогою стрічки нахиляли зелену катапульту до землі, а потім відпускали стрічку. Сонях рвучко випрямлявся й вистрілював десятками картоплин просто в гущу сарани! Онисько командував, Евридіка заряджала, Одарочка з Джеком приводили в дію свою грізну артилерію, і в загарбників знову й знову летіли картопляні ядра.

Сарана таки скуштувала городніх делікатесів. Але ж у який неприємний для себе спосіб!

Крилаті ненажери, оглушені й контужені пострілами, падали на землю. Але й там їм не давали опам’ятатися джмелі на чолі з Жоржем. Вони боляче вражали ворога пекучими жалами.

Над городом кипіла справжня баталія. У повітрі впереміш з картоплею та джмелями літала сарана, отетеріла від несподіваної відсічі.

Тільки хробачок Кузя не міг зарадити друзям, бо був замалий і кволий. Тому він вирішив підняти бойовий дух товаришів і склав завзяту пісню-марш. Він щосили співав під акомпанемент скрипки:

Нас не здолати Ордам пузатим! Бий сарану Люту, страшну! Бий, проганяй, Влучно стріляй! Нас не здолати Ордам пузатим!

Надвечір битва закінчилася перемогою Ониська й компанії. Вціліла сарана дременула світ за очі. Друзі знали, що тепер зелені потвори обминатимуть їхній город десятою дорогою.

Стомлені, але щасливі, всі сиділи вдома в Одарочки й вечеряли духмяними картопляниками з чаєм. Ще ніколи вечеря не видавалася нашим героям такою смачною.

Хоча всі потомилися і було вже пізно, розходитися по домівках ніхто не хотів. До глухої ночі над купою трухлявого гілля, що лежить обабіч повітки край великого городу, лунала бадьора переможна пісня:

Розділ IX,
у якому на город приземляються космічні прибульці, соняшник втрачає насіння, а Онисько подорожує в космос

Онисько дрімав під соняхом. Вуж бачив приємний сон і навіть посміхався уві сні.

Коли це щось як загуло, як гупнуло — земля під Ониськом здригнулася, а в повітрі запахло млинцями.

Вуж прокинувся і очам своїм не повірив. Неподалік приземлилася