Михайло Петрович Старицький - Червоний диявол

неба задерся… обличчя чорне!» Але, незважаючи на Галині слова, люстерко казало їй зовсім інше. Воно казало, що брови тонкі й оксамитні, як шнурочки, що носик маленький і, хоч трішки й кирпатенький, зате з такими гарненькими тонкими ніздрями, що світиться, наче рожевий корал; що обличчя в неї не чорне, а смаглявеньке, з ніжним рум’янцем; що з-за напіввідкритих губ виглядають зубки, маленькі і рівненькі, наче у мишеняти. І, крім того, з венеціанського дзеркальця дивилася на неї пара таких ласкавих, таких милих очей, що сама Галя мимоволі до них усміхнулася[32]. Ох, а не приїде він чи приїде надто пізно і застане Галю із зав’язаною головою… Але ж ні, ні! Господь цього не допустить, Ходика запізниться. А, якщо й приїде, якщо батько захоче вчинити по-своєму, то й вона покаже, що батькова донька: заріжеться, утопиться, а за Ходику не піде!

Хтось смикнув двері. Галя здригнулася, поквапом сховала люстерко під подушку і втерла очі.

До кімнати вбігла висока і пишнотіла білявка з дещо грубуватими, хоча й гарними рисами обличчя.

— Добридень, Галочко, чого сумуєш? — весело і жваво заговорила вона, підбігаючи до Галі та сідаючи поруч із нею.

— Добридень, Богдано.

— А я оце біжу від пані цехмайстрової та й думаю, дай-но заскочу до Галочки, перевідаю її.

— Спасибі, голубко.

— Що ж це ти знову зажурилася? Чи Ходика приїхав?

— Ні, слава Богу, ще не приїхав, а все таки боюся, щоб не поспів…

— А! Не приїхав, — дещо розчаровано протягнула Богдана, — а я думала, що він уже тут.

— Ні, ні! Що ти думаєш, Богданочко, — схопила її за руки Галя, — як ти думаєш, правда, якщо б він навіть тепер і приїхав, — батько не захоче нас прихватцем, сяк-так повінчати?

— Ну?

— Ой, яка-бо ти, Богдано! — сплеснула руками Галя. — Та ж у посту сім тижнів, а там ще й світлий, — от і виходять цілих два місяці, а тим часом Мартин під’їде і вже він не допустить, щоб мене силоміць віддали за Ходику!

— Ти так у цьому певна? — І на якусь мить у складках губ Богдани з’явився злий, глузливий вираз. — А чому ж він досі не їде?

Рука Галі випустила Богданину руку.

— Бо… завадило щось… затримався, — розгублено промовила вона, дивлячись Богдані в очі, і раптом із жахом відсахнулася. — Ай! Богдано! Ти так дивишся?! Ти щось знаєш… скажи!

— Ха-ха-ха! — дзвінким робленим сміхом засміялася Богдана, аж її пишні груди заходили ходором. — Ти вже і налякалася! Та що ж я можу знати, — нічого… От тільки пані цехмайстрова говорила, що багато вже підмайстрів з закордону вернулося, казали, що бачили Мартина. Ти не тривожся, голубонько, — обняла вона рукою шию Галі, — живий він, здоровий і веселий… Таким паном, кажуть, ходить, що хоч куди! Всі красуні за ним гинуть…

Богдана підняла Галину голову і заглянула їй в очі.

— А ти вже й зажурилася знову… Ну чого ж? Чого? — труснула вона нею.

— Так, — сумно протягнула Галя, опускаючи голову на груди.

— Все боїшся, щоб Ходика не під’їхав?

Галя нічого не відповіла.

— І чого ж ти так боїшся? — вела далі Богдана. — Ніяк не здогадаюся! Ну, Мартин і гарний, і ставний, і молодий, та й Ходика теж не старий! Не такий красень, як Мартин, а все ж — людина як людина. А зате, що Мартин супроти нього? Ніщо! Підмайстер, ну, приїде, майстром стане… і там уже років через двадцять цехмайстром виберуть. А Ходика і тепер перший дука і ще багатшим буде, бурмистровою будеш, першою городянкою в місті. Золотом, самоцвітами засипле він тебе! — Богданине обличчя розгорілося. — А то Мартина чекати… Коли ще він приїде? Та чи й приїде? Щось не надто поспішає…

— Приїде, приїде, приїде, — скрикнула Галя.

— Ну, — стенула плечима Богдана, — чекай… А що, коли зовсім не приїде?

— Все одно за Ходику не піду… Не люблю я його, Богданочко, бачити не можу! Нехай Мартин мене і розлюбить, нехай забуде, а за Ходику не піду, не піду.

— Що ж, так у дівках і сидітимеш?

— Якщо не за Мартина, то ні за кого!

— Гм — підкинула Богдана свої пишні плечі, підводячись. — А мені вже й набридло дівувати!… Ну а тепер прощай, моя ясочко, — обняла вона Галю і поспіхом заговорила, накидаючи хустку, — ото я засиділася. А надворі вже темно… Не журися, не сумуй, ой Господи! Буде мати лаяти, а то і поб’є! — засміялася вона, вибігаючи з кімнати…

У дверях Богдана зіткнулася із зігнутою ветхою старенькою.

— Ой Господи, — скрикнула та, — та чого ти так прожогом біжиш, ледь не перевернула зовсім.

— Даруйте, даруйте, бабунцю, засиділася, додому поспішаю.

— Отож, — сердито пробурмотіла старенька, — коли згадала. Чувана річ — досі дівці сидіти? На башті дванадцять ударило, а вона тиняється чужими дворами.

Старенька ввійшла до кімнати і, боязко оглянувшись по сторонах, тремтячою рукою зачинила низькі двері на засув.

На ній був темний байбарак[33], голова була пов’язана білою наміткою[34]. Вся вона, зморщена і зігнута, нагадувала старий зсохлий грибок. Голова її тремтіла, а руки постійно дрижали.

— Господи! Чи ти чула, дитиночко, що у місті сталося? — заговорила вона півшепотом, трусячи сивою головою.

— Що, що таке? — злякано підвелася Галя.

— Червоний диявол до міста влетів.

— Ой! — скрикнула Галя.

— Кажуть люди, що це найстрашніший, найлютіший із них, дитино моя, а ми тут із тобою, як на гріх, самі дома зосталися, — перехрестилася вона. — Спаси і сохрани!

— Та як же він влетів? Хто бачив? Хто сказав? — говорила вже зблідла Галя, втупивши очі в таємничий напівморок ледь освітлених кутків.

— Всі бачили, всі, моя ясочко, — ще тихше промовила старенька, наблизившись до Галі. — Прилетів на чорному коні, у коня крила