Світлана Горбань - Якщо подолаєш прокляття

Раптом Коріель повернувся до чаклуна і схвильовано мовив:

— Я вже не відчуваю тієї сили, що допомогла мені. І кров заспокоїлась.

— Так і має бути.

— Але ж мені кортить зробити… ще одну справу…

— Цього треба навчитись.

— Хіба я не став уже чаклуном?

Вельф зареготав, уривчасто, гучно. Коріеля аж пересмикнуло, його кинуло в дріж, і він швидко почав застібати сорочку.

Вельф накинув на нього ззаду чорний широченний плащ, точнісінько такий самий, як у нього. Хлопчик не виявив ані найменшого здивування, хоча не знав, звідки той плащ узявся, і вправно пришпилив його на плечі срібною фібулою.

— Запам'ятай: відтепер жодної прикраси на шиї чи пальцях. Навіть не приміряй.

— Я не забуду, — Коріель зчепив пальці і плавно випростав руки, злегка потріскуючи суглобами. — Ніколи.

Не зронивши більше жодного слова, чаклун попрямував униз вузькими сходами. Всередині вежі, тихенько потріскуючи, вже палали встановлені в держаки смолоскипи, химерні візерунки зі світла й тіней ковзали по стінах.

Раптом за своєю спиною Вельф почув стоголосе сичання. Чародій рвучко обернувся й побачив, як хлопчик шпарко витягнув руку із полум’я низько прикріпленого смолоскипа. Шкіра на його кисті миттєво взялася пухирцями.

Вельф неспішно наблизився, взяв спотворену руку вище неушкодженого зап’ястка й зацікавлено оглянув.

— Ти прагнув саме цього?

— Ні, — простогнав Коріель. — Гадав, що тепер зможу…

— Ти занадто квапишся.

— Допоможи мені, Вельфе! Страшенно пече!

— Спочатку спробуй вгамувати біль сам. Згадай, як я вчив.

Коріель заплющив очі, стиснув зуби. За хвилину поглянув усміхнено:

— Уже не болить, тільки… кров сильно пульсує в пальцях, — він важко дихав і тримав перед собою розчепірені, вкриті пухирями пальці.

— Молодець. — Вельф повернув хлопчика спиною до себе, взяв ззаду обпечену руку, накрив долонею маленьку кисть і повільно занурив її у вогонь смолоскипа. Язички полум'я засичали, облизуючи сплетені пальці. Коріель міцно притулився до чаклуна спиною, але не видав жодного звуку. Коли Вельф вийняв руки з вогню — і велику, і маленьку — на них не було ніяких пошкоджень.

— Абсолютно здоровісінька! — задоволено заплескав у долоні хлопчик і погладив зцілені пальці.

Чаклун потер чоло й, не дивлячись на малого, тихо, немов сам до себе мовив:

— Ти у скруті: тобі здається, ніби можеш багато, а насправді це не так. Не грайся з вогнем, бо покалічишся так, що навіть я нічим не зможу допомогти.

— Гаразд, — відповів Коріель. — Обіцяю: наступні п'ять років нічого не робитиму без твого дозволу.

— Ого! Аж п'ять років! — несподівано приязно усміхнувся чародій. — Важко ж тобі доведеться.

Коріель дивився зверхньо й погордливо, — точнісінько, як Вельф під час розмови зі степовиками. Правильно, справжній авіларець повинен робити тільки те, чого хоче сам, без ані найменшого тиску, бо інакше звикне коритись обставинам, чиїмсь бажанням… нічним духам… пророцтвам…

Неминучість своєї загибелі Вельф відчув, як тільки побачив Огнеславу. З першої хвилини він закохався в неї до нестями й зрозумів, що колись йому таки забракне сили боротися з неминучістю. І боявся цієї миті, і підсвідомо хотів наблизити її.

Найпростіше було б піти назустріч тому, що неодмінно мало статися… дихало передчуттям короткої миті блаженства… Але усвідомлення невідворотності щасливого кінця породжувало бажання діяти на власний розсуд, незважаючи на пророкування. Одвічне прагнення свободи. Свободи від Тровікових пророцтв чи від… кохання? І взагалі, хіба може людина бути вільною, чи це — тільки вигадка, облуда, міф?

А якщо відкинути сумніви й визнати поневолення за необхідність… Тоді щокроку ставатиме легше бути собою, звільняти з кайданів замерзлі до німоти почуття… І пророцтво поглине їх. Так легко!

Легко — на втіху Тровіку, що віддавна цього чекає. Хай почекає ще…

Пальці тремтіли. Вплела в сітку останні тугі волосинки. Не дотримала обіцянки, даної колись Морельді, вирішила скористатися допомогою нічних духів. Усвідомлювала згубність такого вчинку, але бажання, щоб усе сталося саме так, як вона того хоче, перемогло розважливість.

Сітка була сплетена з сотні грив різномастих коней. Будь-яка чаклунка, яка вважає себе майстринею, посоромилася б її пістрявості, але Огнеслава не потребувала визнання, тому зневажила правила, яких здавна дотримувалися у цьому світі.

Огнеслава розчинила вікно, закинула сітку в густу нічну прохолоду, витягла звідти кілька жмутків мороку — зовсім нестрашних на вигляд, — накинула край незвичного невода на голову, покрила руде волосся, здригнулася від холодного дотику клаптиків темряви. «Пам'ятай, не можна нічого чіпляти на голову і шию, ніколи». Не забула перестороги, однак начепила. «Нічого, вранці вимиюсь у росах».

Занурила пальці в порцелянову чашу з водою, струсила краплини в полум’я над столиком-жертовником — вони засяяли, віддзеркалюючи ефемерні, але відчутні на дотик промінчики. Сплела з них тонке павутиння чарівного сну. Воно ледь чутно задзвеніло, народжуючи приємну мелодію. Коли сплетіння заповнило кімнату, заклубочилось, мов сріблястий туман, пірнула у нього й надала йому обрисів перистої хмарки. Потім повільно вийшла з неї, сяючи красою і юністю, незайманістю й чистотою, в довгій білій мережаній сорочці. Заплетена в тугий жмут коса поважно лежала на грудях, а її кінчик безтурботно звисав нижче пояса. Сітка зі знесиленими дітьми мороку впала десь